— Ми граємо за англійськими правилами — без джокера. Знаєш?
— Так.
— Тоді роздавай карти.
Швидкість, з якою грають ці люди, неймовірна. В цій грі подвоювати ставку треба вмить, інакше ведучий гри кричить: «Ставку подвоєно пізно», — і ти лишаєшся з носом. Тут я відкриваю для себе новий прошарок каторжан-картярів. Вони живуть з карт, для карт і картами. Їх цікавить тільки гра в карти. Вони забувають про все: ким вони були, на скільки їх покарано, що можна зробити, аби змінити своє життя. Їх не цікавить, хто їхній партнер у грі — хвацький чолов’яга чи ні, їм аби тільки грати.
Ми грали цілу ніч. Я виграв тисячу франків. Скінчивши грати, я йду до свого ліжка, коли до мене підходить Поло й просить мене позичити йому сто франків, бо він ще хоче пограти в белот. Йому потрібно мати двісті франків, а він має лише сто.
— На, візьми триста. Якщо виграєш, половина моя, — кажу я йому.
— Дякую, Метелику. Я чув, що ти добра людина. Будемо друзями.
Він простягає мені руку й звеселілий іде од мене.
Вранці Клузйо і справді помер. Учора ввечері, на кілька хвилин опритомнівши, він сказав Шаталю, щоб той більше не давав йому морфію.
— Я хочу померти при свідомості, сидячи на ліжку і щоб біля мене були друзі.
Він дуже не хотів, щоб його переводили до окремої палати, але Шаталь наполіг, і наш товариш сконав у нас на руках. Я закрив йому очі. В Матюрета від болю аж перекривилося обличчя.
— Наш супутник у такій прекрасній мандрівці залишив нас. Його тіло кинули акулам.
Коли я почув слова: «Його тіло кинули акулам», — у мене мороз пішов поза шкірою. І справді, на островах нема кладовища для каторжан. Коли помирає каторжанин, його тіло після заходу сонця кидають у море між островами Сен-Жозеф та Руайяль, де повно акул.
Після смерті товариша лікарня стає для мене нестерпною. Я переказую Дега, що позавтра маю намір вибратися звідси. Він надсилає мені записку: «Попроси Шаталя, щоб дав тобі два тижні відпочинку в таборі. Тоді ти матимеш час вибрати роботу собі до вподоби». Матюрет ще трохи побуде в лікарні. Може, Шаталь візьме його помічником фельдшера.
Коли я виходжу з лікарні, мене ведуть до адміністративного будинку в кабінет коменданта Барро:
— Метелику, — каже він, — перед тим, як відіслати вас до табору, я хотів би трохи поговорити з вами. В особі мого головного бухгалтера Луї Дега ви маєте тут щирого друга. Він запевняє, нібито надіслані з Франції примітки у вашій справі не відповідають дійсності, отож ви вважаєте себе невинним і, цілком закономірно, постійно бунтуєте. Сказати щиро, я з ним не зовсім згоден. Я хотів би знати, який настрій у вас тепер.
— Перш ніж відповісти на ваше запитання, пане коменданте, дозвольте запитати: а що то за примітки в моїй справі?
— Подивіться самі. — І він подає мені жовту картку, на якій написано таке:
«Анрі Шарр’єр, прозваний Метеликом, народився 16 листопада 1906 року в Ардеші, засуджений судом присяжних округу Сена за навмисне вбивство на довічну каторгу. Небезпечний з усіх поглядів. Тримати під пильним наглядом. Не використовувати на пільгових роботах.
Камська державна каторжна в'язниця. Засуджений невиправний. Здатний підбити в'язнів на бунт і очолити його. Тримати під постійним наглядом. Схильний до втечі з будь— якого місця ув’язнення.
Сен-Мартен-дю-Мароні. Вчинив жорстокий напад на трьох наглядачів та тюремника й утік з лікарні. Повернутий з Колумбії. Під час слідства поводився добре. Засуджений до дворічного ув’язнення.
Сен-жозефська в'язниця. Поводився добре до самого звільнення».
— Все це, любий Метелику, — каже комендант, коли я повертаю йому картку, — не дає підстав сподіватися, що з вами спокійно дослужиш до пенсії. Ви не хочете укласти зі мною одну угоду?
— Чом би й ні? Це залежатиме від того, яка угода.
— Ви чоловік рішучий і, незважаючи ні на що, все ж таки напевне спробуєте втекти з островів. Може, вам навіть пощастить. А мені лишається бути комендантом островів ще п’ять місяців. Ви знаєте, чого коштує комендантові одна така втеча? Звичайної річної платні. Тобто його позбавляють доплати за службу в колонії, переносять на півроку пізніше відпустку й скорочують її на три місяці. А якщо слідство визнає, що комендант виявив недбалість, то він може втратити й нашивку. Бачите, як усе це серйозно. Тож мені не хочеться замикати вас у «камері або в карцері через те, що ви схильні до втечі, і цим зарадити собі самому. Не хочеться вигадувати якихось причин для цього. Одне слово, я не хотів би вживати запобіжних заходів. А хотів би, щоб ви дали мені слово не робити спроб утекти звідси до мого від’їзду. П’ять місяців.