Я зумів подружити з ними. Вони муляри і мають право вільно заходити до «робітні». Ці двоє, мабуть, могли б винести з майстерні по одній усі деталі для плота. Лишається тільки вмовити їх.
Учора я зустрів лікаря. Я ніс рибину меру, з дуже ніжним м’ясом, кілограмів так на двадцять. Ми разом підіймалися на плоскогір’я. Дійшовши до середини схилу, сіли на низенький мур відпочити. Лікар сказав мені, що з голови цієї рибини можна зварити чудовий суп. Я дав йому ту голову разом з чималим шматком м’якуша. Мій вчинок його здивував, і він сказав мені:
— А ти, Метелику, не злопам’ятний.
— Не в мені справа, лікарю. Ви робили все, щоб урятувати мого друга Клузйо, і я тільки хочу віддячити вам за це.
Ми ще трохи поговорили, потім він спитав:
— Ти хотів би втекти, правда ж? Ти не каторжанин. Ти на такого зовсім не схожий.
— Маєте рацію, лікарю. Я не належу каторзі, я тут у гостях.
Він засміявся. Тоді я перейшов у наступ:
— Лікарю, ви вірите, що людина може переродитися?
— Вірю.
— А ви припускаєте, що я можу стати чесним громадянином і прислужитися суспільству, нічим йому не загрожуючи?
— Цілком щиро припускаю.
— Тоді чого б вам не допомогти мені добитися цього?
— Як?
— Відіслати мене звідси як хворого на сухоти.
Тоді лікар сказав те, що мені вже доводилося чути:
— Зробити це неможливо. І раджу тобі ніколи не прикидатися хворим. Це дуже небезпечно. Адміністрація відсилає на континент хворого тільки після того, як він пролежить щонайменше рік у флігелі разом з рештою таких самих хворих.
— Чому?
— Соромно сказати, але, гадаю, робиться це для того, щоб нікому не кортіло симулювати. Адже так усі знають, що там легко заразитися від справжніх хворих. Тож я безсилий щось для тебе зробити.
Від цього дня я заприятелював з лікарем. І це приятелювання тривало до того дня, коли через нього мало не вколошкали мого друга Карбоньєрі. Справді, Матьє Карбоньєрі за моєю порадою згодився піти куховарити на офіцерську кухню. Мені хотілося, щоб він розвідав, чи там не можна буде вкрасти три бочки від вина, олії чи оцту, аби, знайшовши спосіб зв’язати їх докупи, вирушити на них у море. Звісно, тоді, коли звідси поїде Барро. Втілити цей задум нелегко, бо треба буде за одну ніч украсти бочки, доставити їх до моря так, щоб ніхто цього не почув і не побачив, і скріпити їх докупи линвою. Це може вдатися тільки дощової і вітряної ночі. Але вітер і дощ ускладнять спуск плоту на море, яке неодмінно вируватиме.
Отже, Карбоньєрі куховарить. Начальник кухні дає йому приготувати на завтра, на неділю, трьох кролів. Карбоньєрі, оббілувавши їх, одного передає братові на пристань, а двох нам. Потім забиває трьох котів і готує фатальне рагу.
На його нещастя, наступного дня лікар, якого запросили на цей обід, куштує кролика й каже:
— Пане Філідорі, вітаю вас за вашу страву, це чудовий кіт.
— Не глузуйте з мене, лікарю, ми їмо трьох чудових кроликів.
— Ні, — відказав лікар, затявшись, мов віслюк, — це кіт. Бачите ребра, які я щойно обгриз? Вони пласкі, а в кроликів ребра круглі. Тож тут неможливо помилитися: ми їмо котів.
— Ох, чорт забирай! — скрикнув корсіканець. — Я з їв кота! — І він біжить на кухню, прикладає револьвера під ніс Матьє й каже: — Марно ти такий самий наполеонець, як і я. Я зараз тебе порішу за те, що ти нагодував мене котом.
Його очі схожі на очі божевільного, і Карбоньєрі, не знаючи, як це спливло, каже йому:
— Якщо ви називаєте котами те, що самі мені дали, то я в цьому не винен.
— Я дав тобі кроликів.
— Ну я й приготував кроликів. Погляньте, їхні шкурки й голови ще тут.
Спантеличений наглядач дивиться на кролячі шкурки й голови.
— Невже лікар не знає, що він каже?
— Це вам лікар сказав? — перепитує Карбоньєрі, зітхнувши. — Він жартує з вас. Скажіть йому, що так не жартують.