— Вісім.
— Тож візьми собі вісім штук, а решту віддай куховарові, він засмажить їх свіжими.
Я не знаю, що їй сказати. Вона ніколи не казала мені «ти», особливо в присутності іншої жінки, яка, певне, й собі стане так само звертатись до мене. Я, знітившись украй, збираюсь іти від неї, коли вона каже:
— Будь спокійний, сядь і випий ганусового лікеру. Ти, мабуть, перегрівся.
Ця владна жінка так збиває мене з пантелику, що я сідаю. Я повільно попиваю лікер, курячи сигарету й поглядаючи на молоду жінку, яка розчісує комендантову дружину й час від часу зиркає на мене. А та тримає дзеркало в руці й усе бачить.
— Правда, Сімоно, він гарненький, цей мій голубчик? — каже вона. — Ви всі помираєте від заздрощів, чи не так?
І вони обидві сміються. Я вже не знаю, куди мені подітися.
— На щастя, — розгублено кажу я, — ваш голубчик, як кажете ви, не є небезпечним і у своєму становищі не може мати ніякої голубки.
— Ти не можеш мені сказати, що я не захопила тебе, — мовить алжірка. — Ніхто не зміг приручити такого лева, як ти, а я роблю з тобою, що хочу. Мабуть, для цього є якась причина, чи не так, Сімоно?
— Я не знаю про причину, — каже Сімона, — але того не можна заперечити, що ви, Метелику, остерігаєтеся всіх жінок, окрім дружини коменданта. Мені розповіла дружина старшого наглядача, що минулого тижня ви несли понад два кілограми риби й не захотіли продати їй Дві рибинки, купити які вона так страшенно хотіла, бо в м’ясарні не було м’яса.
— Ох, Сімоно, ти про це розповідаєш мені останній!
— А ти знаєш, що він одного дня сказав пані Картере? — веде далі Сімона. — Вона побачила, як він проходив з лангустами та великою муреною. «Метелику, продай мені цю мурену або бодай її половину. Ви ж знаєте, що ми, бретонці, добре вміємо її готувати». — «Не тільки бретонці високо цінують мурену, пані. Багато людей, у тім числі й ардешці, ще з часів римлян знають, що це вишукана страва». І пішов своєю дорогою, нічого їй не продавши.
Вони регочуть.
Я повертаюсь до табору сердитий, а ввечері розповідаю про цю історію у своєму «казані».
— Це дуже серйозно, — каже Карбоньєрі. — Ця краля наражає тебе на небезпеку. Намагайся заходити до неї як— найрідше і то тільки тоді, коли вдома буде комендант.
Усі такої думки. Я вирішую якомога рідше бувати в домі коменданта.
Я познайомився зі столяром з Валанса. Він мені майже земляк. Він убив охоронця з лісового відомства. Це затятий картяр, що завжди ходить у боргах: удень виготовляє якийсь виріб, а вночі програє те, що заробив. Часто йому доводиться віддавати той чи той предмет, щоб відшкодувати збитки тим, хто позичає йому гроші. Тож його часто ошукують: за шкатулку з рожевого дерева, яка коштує триста франків, йому платять сто п’ятдесят — двісті.
Я вирішив поговорити з ним. Якось в умивальні кажу йому:
— Сьогодні вночі я хочу поговорити з тобою, чекатиму на тебе в клозеті. Подам тобі знак.
Уночі ми опиняємося на самоті й можемо спокійно поговорити.
— Буреє, знаєш, ми з тобою земляки, — кажу я йому.
— Ні. Як це?
— Хіба ти не з Валанса?
— Так.
— А я з Ардеша, тож ми земляки.
— Ну й що ж?
— А те, що я не хочу, аби тебе визискували, коли ти заходиш у борги: вони платять півціни за предмет, який ти виготовив. Принось свої вироби мені, я платитиму тобі їх повну вартість. Оце й усе.
— Дякую, — відповідає Буреє.
Я не перестаю втручатися в різні справи, допомагаючи йому. А він не виходить із сварок з тими, кому заборгував гроші. Все йде гаразд до того дня, аж поки він заліз у борги до Вічолі — корсіканського розбійника, одного з моїх найкращих товаришів. Дізнаюся від Буреє, що Вічолі погрожує йому поквитатися з ним, якщо він не поверне йому борг сімсот франків; Буреє каже, що він має вже майже готовий невеличкий секретер, то міг би його віддати Вічолі, але не знає, коли докінчить роботу над ним, бо працює крадькома. Справді, тут не дозволяють виготовляти меблі, бо для них потрібно багато деревини. Я кажу Буреє, що постараюсь якось залагодити цю справу. І за домовленістю з Вічолі розігрую одну сценку.
Він повинен буде натискати на Буреє, навіть погрожуватиме йому. А я стану його рятівником. Що й відбувається. Після цієї сутички, власне кажучи, влаштованої мною, Буреє цілком покладається на мене. Вперше за своє життя на каторзі він може спокійно зітхнути. Тепер я вирішую ризикувати.
Якось увечері кажу йому:
— Я заплачу тобі дві тисячі франків, якщо ти зробиш пліт на двох.
— Слухай, Метелику, цього я не зробив би ні для кого. Але задля тебе ладен піти на ризик дістати два роки дисциплінарної в’язниці, якщо мене заскочать. Та є одна причина: дуже великих деталей для плота, я не зможу винести з майстерні.