— У тебе все гаразд?
— Так, усе гаразд.
— Тобі не здається, що твоя підготовка трохи затяглася?
— Поспішати — ризиковано.
От і все. Коли я став забирати складені в Жюльєтти кокосові горіхи, вона це побачила, і я страшенно злякався.
— Скажи, Метелику, ти добуваєш олію з кокосових горіхів? А чому ти цього не робиш тут, на подвір’ї? В тебе є дубець, щоб їх розбивати, а я позичу тобі велику каструлю для м'якуша.
— Я волію це робити в таборі.
— Дивина, мабуть, у таборі робити це не зовсім зручно. — Подумавши якусь мить, вона додає: — Знаєш, що я тобі скажу? Я певна, що ти не збираєшся добувати олію з кокосів, — і я застигаю на місці. А вона веде далі: — Навіщо тобі її добувати, якщо ти можеш узяти в мене оливкової олії, скільки захочеш? Ці кокоси призначаються для чогось іншого, чи не так?
Мене всього обливає піт, я чекаю з самого початку, що вона вимовить слово «втеча». Мені перехопило дихання.
— Пані, — кажу я їй, — це таємниця, але бачу, що так вас заінтригував і зацікавив, що ви не дасте зробити вам сюрприз, який я хотів приготувати. Скажу тільки вам одній, що я поназбирав цих кокосів, щоб, спорожнивши їх, зробити з їхніх шкаралущ деякі вельми гарні речі, які я мав намір вам подарувати. От вам і вся правда.
Я переконав її, бо вона відповідає:
— Метелику, не турбуйся про мене, особливо я забороняю тобі витрачати гроші, щоб виготовити для мене щось виняткове. Я щиро вдячна тобі за це, але не роби цього, прошу тебе.
— Гаразд, побачу.
Ух! Я нароз прошу її налити мені аперитиву, чого ніколи не робив. На щастя, вона не помічає моєї ніяковості. Милосердний Бог зі мною.
Дощ іде цілими днями, особливо він посилюється в другій половині дня і вночі. Боюсь, дощові потоки змиють землю з мати, якою прикриті кокосові горіхи. Матьє постійно насипає землю, яку змиває вода. Мабуть, у ямі повно води. З допомогою Матьє я знімаю мату: в ямі вода майже вкриває домовину. Настав критичний момент. Поряд стоїть склеп, де поховано двох дітей, що померли давно. Одного дня я відбиваю в ньому плиту, заходжу досередини й ломом з гострим кінцем довбаю цементну стінку, яка відгороджує склеп від плоту в сусідній могилі. Коли я продовбую в цементній стінці дірку, з неї вдаряє великий струмінь води. Вода стікає із сусідньої могилки в склеп. Я вибираюсь із нього, коли вода підступає мені до колін. Тоді ми ставимо на місце плиту й замащуємо шви білою замазкою, яку роздобув Нарік. Завдяки цій операції води стало вдвічі менше в нашій могилі-сховку.
Якось увечері Карбоньєрі каже мені:
— І коли вже ми позбудемося клопоту через цю втечу?
— Матьє, ми його вже майже позбулися.
— Хочу сподіватися, що майже.
Ми й справді сидимо як на жару.
Вранці я йду до порту й прошу Шапара купити мені два кілограми риби, по які прийду ополудні. Він згоджується. Потім простую до садка Карбоньєрі. Підходячи на місце, бачу три білі каски. Чого це аж троє наглядачів прийшло в садок? Невже вони проводять обшук? Це щось незвичайне. Я ніколи не бачив аж трьох наглядачів у садку Карбоньєрі. Я вичікую понад годину, а далі в мене рветься терпець. Вирішую підійти ближче, аби побачити, що там відбувається. Я сміливо простую по дорозі, що веде до садка. Наглядачі не спускають з мене очей. Це мене заінтриговує, але коли мене відділяють від них лише якихось два десятки метрів, Матьє кладе собі на голову білого носовичка.
Я з полегкістю зітхаю і ще маю чдс заспокоїтись, поки підійду до гурту.
— Добрий день, панове наглядачі. Добрий день, Матьє. Я прийшов по плоди папайї, що їх ти мені пообіцяв.
— На жаль, Метелику, їх у мене покрали, коли я ходив по тички для виткої квасолі. Але днів через чотири-п’ять дозріють інші плоди, вони вже почали жовтіти. А ви, наглядачі, не бажаєте взяти для своїх дружин салату, помідорів і редиски?
— Ти добре доглядаєш свій садок, Карбоньєрі, і я вітаю тебе з цим, — каже один з наглядачів.
Вони набирають помідорів, салату й редиски і йдуть із садка. Я навмисне йду звідси ще раніше, взявши два пучки салату.
Проходжу через кладовище. Дощ змив до половини землю на могилі-сховку. Я помічаю мату за десять кроків. Милосердний Бог справді буде з нами, якщо нас не викриють. Вітер завиває вночі, мов нечиста сила, із страшенною люттю підмітаючи плоскогір’я острова й часто приносячи сюди дощі. Сподіватимемося, що така погода ще якийсь час триватиме. Вона сприятлива для втечі, але не для нашого сховку.
Нарешті найдовша деталь готова, і ми відносимо її на кладовище. Я навіть ставлю її на місце; вона чудово входить шипами в пази. До табору прибігає Буреє — дізнатися, чи я одержав цю дуже громіздку, але найважливішу деталь. Він радий почути, що все минуло добре. Можна подумати, ніби він у цьому) сумнівався!