— О, не перебільшуйте!
— Ти так гадаєш? Я забороняю тобі рибалити в тому кінці острова, а коли ти мене не послухаєшся, то я зроблю так, що тебе позбавлять права ловити рибу.
— Ну що ви, пані. Аби задовольнити вас, я казатиму вашому служникові, куди йду рибалити.
— Гаразд. Але в тебе стомлений вигляд.
— Так, пані, я йду до табору поспати.
— Що ж, я чекаю тебе о четвертій годині на каву. Ти прийдеш?
— Так, пані. Неодмінно.
Не вистачало мені тільки Жюльєттиного сну, аби почувати себе спокійніше! Ніби в мене мало свого клопоту. — аж на тобі, ще й цей сон!
Буреє каже, що він справді відчуває, ніби за ним стежать. Уже два тижні ми чекаємо на останню деталь завдовжки півтора метра. Нарік і Кеньє кажуть, що не помічають нічого ненормального, проте Буреє й далі опирається робити цю деталь. Якби на ній не мало бути п’яти гнізд, розташованих на точній відстані одне від одного, то Матьє виготовив би її в садку. Справді, в ці гнізда мають увійти п’ять шипів іншої деталі плоту. Нарік і Кеньє, які ремонтують каплицю, мають змогу виносити чимало матеріалу з майстерні. Навіть більше, вони іноді використовують візок, у який запрягають буйвола. Тож треба скористатися з цієї нагоди.
Буреє, якого ми підштовхуємо, починає робити всупереч своїй волі цю деталь. Одного дня він каже нам, що певен, ніби щоразу, коли він виходить з майстерні, хтось бере в руки цю деталь, а потім знову кладе на місце. Йому залишилося видовбати останнє гніздо на кінці деталі. Ми ухвалюємо, щоб він це зробив, а відтак сховав деталь під дошкою свого верстака. Йому треба буде почепити на деталь волосок, аби пересвідчитися, чи хтось торкався її. Він видовбує гніздо й о шостій годині, пересвідчившись, що в майстерні більше нема нікого, крім наглядача, останнім іде з неї. Отже, наша деталь залишилася під верстаком з волоском. Ополудні наступного дня я чекаю в таборі приходу з майстерні робітників — це якихось вісімдесят чоловік. Нарік і Кеньє приходять разом з усіма, а Буреє немає. До мене підходить один німець і дає мені згорнуту й заклеєну цидулку. Бачу, її ніхто не розпечатував. Читаю:
«Волоска нема на місці, отже, хтось торкався деталі. Я попросив у наглядача дозволу попрацювати під час пообіднього відпочинку, аби докінчити скриньку з рожевого дерева, над якою я працюю. Він дозволив. Зараз я заберу з-під верстака деталь і покладу там, де Нарік тримає своє знаряддя. Попередь про це свояків. Їм треба буде о третій годині негайно винести цю деталь. Може, ми встигнемо випередити типа, який стежить за нами».
Нарік і Кеньє згоджуються. Вони перші вирушають до майстерні. Перш ніж там зберуться всі робітники, двоє чоловіків зчинять бійку перед воротами. Ми просимо зробити нам таку послугу двох земляків Карбоньєрі: корсіканців з Монмартра Массані та Сантіні. Вони не запитують навіщо, знають: так треба. Нарік і Кеньє мають скористатися з цієї бійки й швиденько вийти зі своїм матеріалом з майстерні, так ніби вони квапляться на роботу, а та бійка їх зовсім не обходить. Ми всі доходимо згоди, що в нас іще лишився певний шанс. Якщо своякам пощастить вивезти ту деталь, я маю місяць-два сидіти спокійно, бо вже напевне хтось один чи, може, навіть кілька людей знають, що готується пліт. Тож вони дошукуватимуться, хто це робить і де його сховок.
Нарешті пів на третю, люди готуються йти на роботу. Перекличка перед відходом на роботу забирає півгодини.
Вони вирушають. Бебер Сельє йде посередині колони з вісімдесяти чоловік по чотири в шерезі.
Нарік і Кеньє в першій шерезі, Массані й Сантіні — в дванадцятій, Бебер Сельє — в десятій. Гадаю, це було саме так, бо тієї миті, коли Нарік дістався до свого будівельного матеріалу та нашої деталі, інші в’язні ще не встигли зайти до майстерні. Бебер дійшов тільки до воріт. Коли зчинилася бійка й почулися несамовиті крики, всі, в тім числі й Бебер, озирнулися, аби побачити, що сталося. Усе відбулося саме так, як замислювалося, — о четвертій годині наша деталь уже лежала під купою будівельного матеріалу в каплиці. Свояки не змогли її винести звідти, але добре, що вона вже там.
Я йду провідати Жюльєтту, але її нема вдома. Повертаючись від неї, проходжу через площу, на якій стоїть адміністративний корпус. Бачу в затінку Массані й Жана Сантіні, які чекають, коли їх посадять до карцерів. Ми знали заздалегідь, що їх посадять. Я проходжу повз них і запитую:
— Скільки?
— Тиждень, — відповідає Сантіні.
— Весело подивитися, як б’ються двоє земляків, — озивається наглядач-корсіканець.
Я повертаюсь до табору. О шостій годині прибігає радісний Буреє.