На острови нас пливе шістнадцять чоловік, дванадцять із них — в’язні. Ми відчалюємо під час дуже великого морського припливу, і часто, коли налітає висока хвиля, корабель погойдується. Сповнений розпачу, я бажаю, щоб ця шкаралуща пішла на дно. Я замикаюсь у собі, ні з ким не розмовляю, тільки дивлюся в далечінь, підставляючи обличчя вогкому вітрові. Я від нього не відвертаюсь, навпаки, даю йому зірвати з себе капелюха, який не знадобиться мені в моєму восьмирічному ув’язненні. Я аж задихаюся від цього прохолодного свіжого повітря. Побажавши, щоб наш корабель зазнав катастрофи, я раптом похоплююсь: «Бебера Сельє з’їли акули, а тобі тільки тридцять, і на тебе чекають вісім років ув’язнення». Але чи можна витримати вісім років у стінах «Людожерки»?
Досвід мені підказує, що це неможливо. Чотири-п'ять років— ось, мабуть, межа людських сил. Якби я не вбив Сельє, то я отримав би три або, може, й два роки, а вбивство тільки збільшило мою провину. Я не міг не вбити цього негідника. Мій чоловічий обов’язок перед самим собою полягає не в тому, щоб виправдати себе, а передусім у тому, щоб жити, жити й жити, аби втекти. Як я міг припуститися такої помилки? Вже не кажучи про те, що цей мерзотник мало мене не вбив… Жити, жити, жити — це повинно стати моєю єдиною релігією.
Одного з наглядачів, що супроводжують в’язнів, я бачив ще в дисциплінарній в’язниціу Не знаю, як його звати, але мені страшенно кортить поставити йому одне запитання.
— Начальнику, я хотів би вас про щось спитати.
Наглядач здивовано підходить до мене.
— Про що саме?
— Ви знали когось такого, хто відсидів тут вісім років?
Він замислився, потім каже:
— Ні, але я знав багатьох, які відсиділи по п’ять років, а один, пригадую, вийшов досить здоровий через шість років. Я саме був у в’язниці, коли його випускали.
— Дякую.
— Нема за що, — каже наглядач. — Тобі відвалили вісім років?
— Так, начальнику.
— Ти вийдеш живий, якщо тебе жодного разу не каратимуть, — кидає він, відвертаючись.
Ці його слова западають мені в голову. Я вийду живий, якщо мене жодного разу не каратимуть. І справді, якщо адміністрація в’язниці карає арештантів, відміняючи на певний час частково або повністю видачу їм їжі, то потім вони, навіть повернувшись до нормального режиму, вже не можуть стати на ноги. Через ці покарання ти, Метелику, вісім років не витримаєш, ти здохнеш раніше. Звідси висновок: ти не повинен згоджуватися, щоб тобі передавали в камеру кокосові горіхи чи сигарети, не повинен писати сам і одержувати записки.
До кінця подорожі я невтомно обмірковую це своє рішення. Нічого, анічогісінько я не повинен приймати в камері. Нараз мене осяває думка: є тільки єдиний спосіб без ризику зарадити собі з їжею — попросити друзів підкупити того, хто роздаватиме обіди, і він кластиме мені найбільший шматок м’яса. Зробити це не важко, бо один насипає суп, а другий, що йде за ним з тацею, кладе в казанок м'ясо. Треба, щоб і той, перший, занурював ополоника глибше й давав мені якомога більше овочів. Ця думка підбадьорює мене. Справді, якщо цей план пощастить здійснити, то я наїдатимусь майже досхочу. Щоб не схибнутися з розуму, треба якнайдовше витати в хмарах, вибираючи для своїх мрій сприятливі теми.
Корабель причалює. Третя година дня. Зійшовши на берег, я бачу жовтогарячу сукню Жюльєтти, що стоїть поряд зі своїм чоловіком. Комендант швидко підходить до мене й питає:
— Скільки?
— Вісім.
Він повертається до дружини й щось їй каже. Жюльєтта вражено сідає на камінь. Чоловік бере її за руку, вона встає, зводить на мене свої великі очі, і обоє, не обертаючись, рушають з пристані.
— Скільки, Метелику? — питає Дега.
— Вісім років ув'язнення.
Дега нічого не відповідає і навіть не наважується вже дивитись мені в очі. Підходить Галгані, і я, не даючи йому й слова промовити, звертаюся до нього:
— Нічого не надсилай мені й не пиши. Діставши такий довгий термін, я не можу ризикувати, щоб мене карали.
— Розумію.
— Влаштуй так, — додаю я пошепки, — щоб на обід і вечерю мені давали їсти якнайкраще. Якщо тобі пощастить це зробити, то, може, ми ще колись побачимося. Прощавай.
І я рушаю до човна, який має переправити нас на острів Сен-Жозеф. Усі дивляться на мене так, як дивляться на труну, що її опускають у могилу. Ніхто не озивається. Під час короткої подорожі на Сен-Жозеф я кажу Шапарові те саме, що сказав Галгані.