Минуло ще шість місяців. Я ставлю крапку й видряпую цвяхом на дошці гарне число 14. Цим цвяхом я послуговуюсь лише раз на півроку. Так, я ставлю крапку. Здоров’я в мене й далі добре, та й духом не падаю.
Завдяки тому, що я часто витаю у хмарах, розпач бере мене рідко. А якщо й бере, то я дуже швидко опановую себе, вирушаючи подумки в мандри, і забуваю про все на світі. Смерть Сельє дуже допомагає мені в такі хвилини виходити переможцем з гострих криз. Я кажу собі: «Я живу, живу, живу й повинен жити, жити, жити, щоб якогось дня опинитися знову на волі. А він, завадивши мені втекти, помер, він ніколи не буде вільний, як буду я колись, ось це вже напевне. В усякому разі, якщо я виберуся звідси в тридцять вісім років, то ще не буду дуже старий, і наступна втеча буде вдалою, я певен цього».
Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п’ять — і знову кругом… Уже кілька днів, як у мене потемніли ноги, а з ясен іде кров. Невже захворів? Я натискаю великим пальцем на литку, і на ній залишається його слід. Так ніби моє тіло налите водою. По десять-дванадцять годин на день я ходити більш не можу, страшенно стомлююся вже через шість годин. Коли чищу намиленим грубим рушником зуби, вони болять і кривавляться. А один верхній кутній навіть випав.
Наступні півроку завершуються справжньою революцією. Вчора усім нам наказали вистромити голови у віконця дверей, і лікар кожному з нас оглянув рот. А сьогодні вранці, через півтора року після того, як мене замкнули в цій камері, відчинилися двері і мені сказали:
— Виходьте. Станьте під стіною і чекайте.
Я стою перший від дверей. До коридора вивели чоловік сімдесят.
— Кру-гом! Ліво-руч!
Я опиняюсь останнім у вервечці, що рушає в другий кінець корпусу й виходить на подвір’я.
Дев’ята година. За столиком посеред подвір’я сидить молодий лікар у сорочці кольору хакі з короткими рукавами. Біля нього — двоє сані тарі в-каторжан і один санітар— наглядач. Нікого з них я не знаю. Нас оточують десять наглядачів з карабінами в руках. Комендант і старші наглядачі дивляться на нас, не кажучи ні слова.
— Всім роздягатися догола! — кричить старший наглядач. — Речі під пахву. Прізвище? — звертається він до першого.
— К.
— Розтули рота, розстав ноги. Вирвіть йому ці три зуби. Обробіть ясна спершу йодистим спиртом, а тоді метиленовою синькою і двічі на день давайте перед їдою мікстуру Кошлеарії.
Я підходжу останній.
— Прізвище?
— Шарр’єр.
— Тільки ти й маєш непоганий вигляд. Новенький?
— Ні.
— Давно тут сидиш?
— Якраз сьогодні сповнюється півтора року.
— Чому ж не такий худий, як решта?
— Не знаю.
— Що ж, я тобі сам скажу. Бо ти жереш краще за інших. Розтули рота, розстав ноги. Два лимони на день: один уранці, другий ввечері. Смокчи лимон і змащуй соком ясна. У тебе цинга.
Мені обробляють ясна йодистим спиртом, потім метиленовою синькою й дають лимон. Я стаю в кінець вервечки й повертаюся до камери.
Те, що сталося, — справжня революція: вивести хворих на залите сонцем подвір’я і зблизька показати їх лікареві. У дисциплінарній в’язниці ніколи ще такого не було. Що ж сталося? Невже якомусь лікареві набридло нарешті миритися з цим горезвісним режимом? Того лікаря — згодом він стане моїм приятелем — звати Жермен Ггбер. Він загине в Індокитаї. Через багато років мені напише про це до Маракайбо у Венесуелі його дружина.
Кожні десять днів нас виводять на сонце. Мене щоразу лікують за тим самим рецептом: йодистий спирт, метиленова синька й два лимони. Мій стан не погіршується, але й не поліпшується. Двічі я просив мікстури Кошлеарії, і двічі лікар мені відмовив; я починаю нервувати, бо й далі не можу ходити більше шести годин на день, а мої литки ще й досі набряклі й потемнілі.
Одного разу я, чекаючи своєї черги, помічаю, що рахітичне на вигляд деревце, під яким можна бодай трохи сховатися від сонця, — лимонне, хоч і без плодів. Я зриваю листок і жую його, потім машинально відламую гілочку з кількома листками. Коли лікар підкликає мене, я прикладаю ту гілочку собі до заду й кажу:
— Лікарю, не знаю, чи це через ваші лимони, але погляньте, що в мене ззаду росте!
Спершу наглядачі регочуть, потім старший заявляє:
— Метелику, вас покарають за зневажливе ставлення до лікаря.
— Не треба карати, — озивається лікар. — Я на цього чоловіка не скаржусь. Тобі не хочеться лимонів? Ти це хочеш сказати?
— Так, лікарю, мені остогидли лимони. Я ними не вилікуюсь. Хочу покуштувати мікстури Кошлеарії.
— Я не давав тобі мікстури через те, що в мене її дуже мало. Я бережу її для тяжкохворих. Але тепер даватиму тобі по ложці на день разом з лимонами.