Я виходжу до кухні, причиняю за собою двері. Пані Дютен тисне мені руку й частує мене кавою з коньяком.
— Ти нічого не сказав про мене? — запитує араб Мохамед.
— Це справа коменданта. Тієї хвилини, коли комендант дав тобі в руки зброю, він Вирішив помилувати тебе.
— А ті руайяльці он як злякалися за себе? — шепоче мені пані Дютен.
— Їм не спадає на думку нічого кращого, як припустити, нібито на Сен-Жозефі про підготовку бунту знали всі, крім вашого Чоловіка.
— Метелику, я все чула й одразу ж зрозуміла, Що ви хочете зробити нам добро.
— Це правда, пані Дютен.
Відчиняються двері.
— Метелику, заходь, — каже наглядач.
— Сідайте, Метелику, — запрошує руайяльський комендант. — Порадившись, ми одностайно дійшли висновку, що ви, безперечно, маєте рацію. Бунту не було. Ті троє засланців вирішили накласти на себе руки, спершу вбивши якомога більше людей. Тож завтра життя в таборі знову піде по-старому. Папа Філіссарі вже цієї ночі буде переведено на Руайяль. Сподіваємося, ви дотримаєте слова.
— Покладіться на мене. До побачення.
— Нехай Мохамед і двоє наглядачів відведуть Метелика до корпусу. Покличте Філіссарі, він поїде з нами на Руайяль.
Дорогою я бажаю Мохамедові вийти на волю. Він дякує мені.
— Чого вони від тебе хотіли? — питають мене в корпусі.
У нічній тиші я голосно переповідаю слово в слово свою розмову з начальством.
— Коли хтось проти угоди, яку я склав від імені всіх каторжан, то хай скаже відверто.
Всі в один голос підтримують мене.
— Гадаєш, вони повірили, що до бунту більше ніхто не причетний?
— Я так не гадаю. Та якщо вони не хочуть самі погоріти, то нехай вірять. Нам теж треба повірити в це, коли не хочемо мати неприємностей.
Сьогодні о сьомій ранку з дисциплінарної в’язниці випустили всіх каторжан. Їх було понад сто двадцять чоловік. Двері в корпусах повідмикали. На роботу ніхто не пішов, усі висипали на подвір’я. Каторжани вільно розмовляють, курять, загорають на сонці або сидять у затінку. Ністона відвели до лікарні. Карбоньєрі сказав мені, що на дверях близько ста камер дисциплінарної в’язниці наглядачі почіпляли були таблички: «Підозрюється в причетності до бунту».
Тепер ми, зібравшись усі разом, дізнаємося правду. Виявляється, Філісхарі застрелив тільки одного каторжанина. Двох інших уколошкали молоді наглядачі, яким погрожували засланці, — опинившись у безвиході, вони подумали, що їх збираються порішити, й кинулися з ножами на тих наглядачів, намагаючись убити бодай одного з них, перше ніж самим упасти під кулями. Отак справжній бунт, який зазнав поразки на самому початку, вилився у своєрідне самогубство трьох каторжан. На цьому офіційному твердженні й зійшлися адміністрація та засланці. Тепер уже навіть важко сказати, де вигадка, а де правда.
Здається, що поховання трьох убитих у таборі й Отена та Марсо відбулося так: оскільки на острові був лише один ящик-труна з відкидною стінкою, з якого скидали в море трупа, то наглядачі поскладали п’ятьох мертвяків на дно човна й, запливши в море, пожбурили їх акулам. Вони гадали, що, поки акули роздиратимуть першого, який потрапив їм на зуби, інші мертвяки з прив’язаним до ніг камінням устигнуть піти на дно. Мені розповіли, що жоден труп не втонув у морі, що всі п’ятеро з настанням вечора танцювали на поверхні моря в білих саванах, скидаючись на справжніх ляльок, якими маніпулювали своїми мордами або хвостами акули на цьому бенкеті, гідному Навуходоносора. Наглядачі та веслярі повтікали від цього жахіття.