Всі ми, навіть наглядачі, отетеріли. Вперше в житті мені захотілося померти. Я мало не кинувся до акул, щоб навіки піти з цього пекла.
Поволі я підіймаюсь від пристані до табору. Ніхто не ступає поряд зі мною. Я поклав ноші собі на плечі й приходжу до плоскогір’я, де мій Брут нападав на Дантона. Я зупиняюсь тут і сідаю. Вже споночіло, хоч іще тільки сьома година вечора. На заході небо ще освітлене промінням сонця, яке вже сіло за обрій. Усе довкола огорнула темрява, яку в одному місці розтинає сніп проміння острівного маяка, і я відчуваю щем у серці.
Прокляття! Ти забаг побачити похорон і до того ж похорон свого друга? Тож ти й побачив! Почув, як б’є дзвін, і побачив усе інше. Ти задоволений? Твоя хвороблива цікавість удоволена.
Лишається поквитатися з типом, який убив твого друга. Коли? Цієї ж ночі? Чому цієї ж ночі? Це надто рано, той тип буде дуже обережний. Їх шість у їхньому «казані».
У цьому ділі не слід квапитися. Треба з’ясувати, на скількох чоловік я можу покластися. На чотирьох, крім себе самого, отже, нас буде п’ять. Непогано. Ліквідувати цього типа! Так, а потім мені слід буде перебратися на острів Дьябль. Там я не робитиму ніякого плоту, не готуватимусь, а візьму два мішки, наповню їх кокосовими горіхами й кинусь на них у море. З того острова відстань до берега відносно коротка, якихось сорок кілометрів по прямій лінії. Коли зважити на хвилі, вітри й припливи та відпливи, то ця відстань може зрости до ста двадцяти кілометрів. Отже, питання полягає тільки в тому, щоб вистояти. Я людина міцна, і повинен витримати дві доби в морі верхи на мішках.
Беру ноші й простую до табору. Коли підходжу до дверей, мене, дивна річ, обшукують. Ніколи цього не було. Наглядач особисто забирає в мене ножа.
— Ви хочете, аби мене вбили? Навіщо ви роззброюєте мене? Хіба ви не знаєте, що, вчинивши так, посилаєте мене на неминучу смерть? Якщо мене вб’ють, то в цьому буде ваша вина.
Ніхто ні слова не промовляє до мене — ні наглядачі, ні тюремники. Вони відчиняють двері, і я заходжу до корпусу.
— Але ж тут нічого не видно, чому в цій залі горить лише одна лампа замість трьох?
— Метелику, ходи сюди, — тягне мене за рукав Гранде. В залі не чути звичного гамору. Відчуваєш, ніби щось серйозне має статися або вже сталося.
— Я більше не маю ножа. Вони забрали його в мене під час обшуку.
— Він тобі не знадобиться цієї ночі.
— Чому?
— Вірменин та його друг у клозеті.
— Що вони там роблять?
— Лежать мертві.
— Хто їх уколошкав?
— Я.
— Ну й швидко ти поквитався з ними! А що кажуть інші?
— Їх залишилося четверо в їхньому «казані». Поло дав мені слово чоловіка, що нічого не робитиме й чекатиме на тебе, аби дізнатися, чи ти згоден, щоб на цьому справа скінчилася.
— Дай мені ніж.
— На, візьми. Я буду в цьому кутку, а ти сходи поговори з ними.
Я підходжу до їхнього «казана». Тепер мої очі вже призвичаїлися до сутіні. Нарешті я розрізняю їхній гурт. Справді, вони четверо стоять біля гамака, притиснувшись один до одного.
— Поло, ти хочеш поговорити зі мною?
— Еге ж.
— На самоті чи в присутності своїх друзів? Чого ти хочеш від мене?
З обережності я зупиняюсь за півтора метра від них. Відкритого ножа я сховав у рукаві, стиснувши в руці його руків’я.
— Я хотів би тобі сказати, що за твого друга, гадаю, вже досить помстилися. Ти втратив свого найкращого друга, а ми — аж двох. На мою думку, наше ворогування повинно на цьому скінчитися. Що ти скажеш на це?
— Поло, я візьму до уваги твою пропозицію. Зараз поки що можна зробити, якщо ви на те пристаєте, єдине: аби обидва «казани» цілий тиждень не воювали між собою. А тоді побачимо, що маємо робити. Згода?
— Згода.
І я йду від них.
— Що вони тобі сказали?
— Вони вважають, що за Матьє вже досить помстилися, вбивши вірменина й Безтурботного.
— Ні! — озивається Галгані. Гранде мовчить. Жан Кастеллі й Луї Гравон згодні з тим, що треба укласти угоду про мир.
— А що ти думаєш, Метелику?
— Передусім подумаймо, хто вбив Матьє? Вірменин. Гаразд. Я запропонував одну угоду. Я дав їм слово, а вони мені своє, що протягом тижня ніхто з нас нікому з них не метатиметься.
— Ти не хочеш помститися за Матьє? — питає Галгані.
— Друже, за Матьє вже дорого заплачено — двома смертями. Навіщо вбивати інших?