Заступник коменданта перший заходить до клозета. Він повертається звідти білий як полотно.
— Вони просто наскрізь попробивали їм горлянки. Звісно, як завжди, ніхто нічого не бачив і нічого не чув.
Стоїть повна тиша.
— Дідугане, ти старший по бараку, хіба не бачиш, що кров на цих людях уже висохла! Лікарю, скажіть, приблизно скільки часу вони вже лежать мертві?
— Вісім-десять годин, — відповідає лікар.
— Ти побачив їх лише о п’ятій? Ти нічого не бачив, нічого не чув?
Ні, я тугий на вуха, недобачаю, до того ж мені сімдесят років, сорок з яких я провів на каторзі. Тож самі розумієте, я сплю багато. О шостій вечора я вже сплю, а прокинувся о п’ятій ранку тільки тому, що захотів піти за потребою. Це просто пощастило мені, а то звичайно мене розбуджує дзвін.
— Маєш рацію, тобі пощастило, — каже з іронією в голосі комендант. — Нам теж, бо всі спокійно проспали цілу ніч, наглядачі й засуджені. Санітари, заберіть трупи й віднесіть у амфітеатр. Лікарю, зробіть розтин. А ви виходьте голі один за одним на подвір’я.
Ми проходимо перед комендантом, його заступником та лікарем. Вони старанно оглядають нас. Ні в кого нема жодної подряпини, хоч багато хто закривавлений. Кожен пояснює, що він посковзнувся, йдучи до клозета. Гранде, Галгані й мене оглядають іще доскіпливіше, ніж інших.
— Метелику, де ваше місце? — Вони обшукують усі мої манатки. — А де твій ніж?
— У мене забрав ножа о сьомій вечора наглядач на дверях.
— Це правда, — озивається наглядач. — Він іще був розкричався, що нібито ми хочемо, аби його вбили.
— Гранде, це ваш ніж?
— Еге ж, якщо він лежить у моєму гамаку, то мій.
Комендант старанно оглядає чистісінький, без жодної плями, наче новий, ніж.
З клозета виходить лікар і каже:
— Цих людей зарізано кинджалом з лезом, загостреним з обох боків. Їх було вбито, коли вони стояли на ногах. Тут я нічого не розумію. Жоден каторжанин не дасть перерізати собі горло, як кролик, не захищаючись. Тому повинен бути хтось поранений.
— Самі ж бачите, лікарю, ні в кого нема жодної подряпини.
— Ці двоє були небезпечні?
— Надзвичайно, лікарю. Вірменин напевне вбив Карбоньєрі, якого знайшли мертвим у вмивальні вчора о дев’ятій ранку.
— Справу закрито, — каже комендант. — Одначе заберіть ножа Гранде. Всі на роботу, за винятком хворих. Метелику, ви занедужали?
— Так, коменданте.
— Ви недовго гаялися, щоб помститися за свого друга. Знаєте, я не йолоп. На жаль, у мене нема доказів і знаю, що їх ми не знайдемо. Знову ніхто нічого не сказав. Якщо хтось із вас зможе пролити світло на цей подвійний злочин, то даю слово, що його відправлять назад на Велику Землю.
Стоїть повна тиша.
Весь «казан» вірменина оголосив себе хворим. Побачивши це, Гранде, Галгані, Жан Кастеллі та Луї Гравон теж ураз занедужують. Барак спорожнів від своєї сотні каторжан. Лишаємося тільки ми п’ятеро з нашого «казана» й четверо з «казана» вірменина, а також годинникар, старший по бараку, який безперестану бурчить, бо йому треба змивати цементну долівку, і ще двоє-троє каторжан, серед яких високий ельзасець Сільвен.
Сільвен живе самотньо серед каторжан, не маючи серед них жодного ворога. Він скоїв рідкісний злочин, за що отримав двадцять років каторги. Цю дійову людину тут шанують. Він сам-один напав на поштовий вагон швидкого поїзда Париж — Брюссель, оглушив двох охоронців і повикидав на баласт поштові мішки, що їх підібрали його спільники; в цих мішках була чимала сума грошей.
Сільвен, побачивши, що два «казани» перешіптуються кожен у своєму кутку, і не знаючи, що ми домовилися не виступати одні проти одних, намагається примирити нас:
— Сподіваюсь, ви зараз не кинетеся в поєдинок, як ті три мушкетери?
— Сьогодні ні, — відповідає Галгані, — це станеться згодом.
— Чому згодом? Ніколи не слід відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, — озивається Поло, — але я не бачу підстав для того, щоб ми вбивали одні одних. Що ти скажеш на це, Метелику?
— У мене є до вас єдине запитання: ви знали, що збирався зробити вірменин?
— Слово чоловіка, Метелику, ми нічого не знали, і ось що я тобі скажу. Я не знаю, чи я схвалив би цей вчинок вірменина, коли б він не загинув.
— Якщо це так, то чому б не покласти край цій справі назавжди? — питає Гранде.
— Ми згодні з цим. Потиснімо одні одним руку й більше не згадуймо про цю сумну справу.
— Гаразд.
— Я свідок, — озивається Сільвен. — Мені приємно, що все це скінчилося.
— Не згадуймо більше про це.