Я випив чашку кави й викурив кілька сигарет, сидячи в кріслі у товаристві лікаря перед його будинком. Його дружина теж сидить з нами, і лікар намагається при її підтримці спонукати мене розповідати йому про своє минуле.
— Ну а що було далі, Метелику? Що було з вами після того, як ви покинули індіанців, котрі добувають з морського дна перлини?
Щодня пополудні я гаю час із цими чудовими людьми.
— Приходьте до нас щодня, Метелику, — каже дружина лікаря. — Мені дуже хочеться бачитися з вами й слухати розповідь про те, що ви пережили.
Щодня я проводжу якийсь час із лікарем та його дружиною, а іноді лише з дружиною. Обоє примушують мене розповідати про моє минуле, й певні, що це поверне мені душевну рівновагу.
Зрештою я попросив лікаря відіслати мене на Дьябль. Він погодився, і завтра. я вирушаю туди. Лікар з дружиною знають, чому я перебираюсь на Дьябль. Вони були такі добрі до мене, що я не схотів їх обманювати.
— Лікарю, я більше не можу терпіти цю каторгу. Відішли мене на Дьябль. Я або втечу звідти, або загину там. Так чи так, але цьому треба покласти край.
— Я розумію тебе, Метелику. Ця система репресій справді огидна й нестерпна, а вся адміністрація вже загнила. Тож прощавай, і хай тобі щастить.
Зошит десятий
ОСТРІВ ДЬЯБЛЬ
Лава Дрейфуса
Дьябль — найменший з трьох островів Салю. Він лежить найпівнічніше, і його найдужче шмагають вітри та хвилі. За вузькою рівниною, що простелилась понад морем, здіймається крутий схил; він веде на високе плоскогір’я, де стоїть лише одна сторожова будка й один-однісінький барак для каторжан — чоловік на десять. Офіційно острів Дьябль — місце ув’язнення тільки політичних в’язнів та засланців, але не карних злочинців.
Політичні засланці живуть кожен у невеличкому будиночку, вкритому толем. По понеділках їм видають сирі продукти на цілий тиждень і щодня — по невеликому буханцеві хліба. Їх тут чоловік тридцять. Санітаром у них лікар Лежер, засланий сюди за те, що отруїв у Ліоні всю свою родину. Політичні засланці не миряться з каторжанами й іноді пишуть до Кайєнни, скаржачись на того чи того каторжанина на острові. Тоді цього каторжанина переводять на Руайяль.
Між Руайялем і Дьяблем простягнуто линву, бо тут море досить неспокійне і шлюпці з Руайялю важко долати відстань між островами й швартуватися до цементного причалу на Дьяблі.
Старшого наглядача табору (всього тут троє наглядачів) звати Санторі. Це брудний здоровило, який по цілому тижню не голиться.
— Сподіваюся, Метелику, ви поводитиметесь тут добре. Не завдавайте мені клопоту, і я дам вам спокій. Ідіть до табору, ми там ще побачимось.
У бараці я застаю шістьох каторжан: двох індокитайців, двох негрів, одного хлопця з Бордо й одного із Лілля. Одного з індокитайців я добре знаю, він сидів разом зі мною під слідством у Сен-Лорані. Це один з тих, хто вижив після бунту на каторзі в Пуло-Кондорі у Індокитаї.
Пірат за покликанням, він нападав на китайські човни, а інколи вбивав увесь їхній екіпаж. Украй небезпечний, він, однак, добре вживається у гурті, який ставиться до нього з довірою й симпатією.
— Як справи, Метелику?
— А в тебе, Шан?
— Гаразд. Тут добре. Ти їсти зі мною. Ти спати тут, біля мене. Я куховарити двічі на день. Ти ловити риба. Тут багато риба.
Надходить Санторі.
— Ну, влаштувалися? Завтра вранці підете з Шаном годувати свиней. Він підноситиме кокосові горіхи, а ви розрубуватимете їх сокирою навпіл. Недостиглі горіхи відкладатимете й дасте потім поросятам, у яких ще немає зубів. О четвертій пополудні знову візьметеся до цієї ж самої роботи. Вона забиратиме у вас годину вранці й годину пополудні, решту часу робіть що хочете. Кожен рибалка повинен приносити щодня кухареві по кілограму риби або лангустів. Тоді всі будуть задоволені. Гаразд?
— Гаразд, пане Санторі.
— Я знаю, що ти охочий до втеч. Але звідси втекти неможливо, тому я спокійний. На ніч ми вас замикаємо, але я знаю, що дехто все ж таки виходить з барака. Остерігайся політичних засланців. Кожен із них має мачете. Якщо підійдеш близько до їхніх будиночків, вони подумають, що ти хочеш украсти в них курку чи яйця. Тож вони можуть покалічити тебе або й убити, бо вони тебе бачать, а ти їх — ні.
Ми з Шаном нагодували понад дві сотні свиней і обійшли до вечора майже весь острів. Шан його добре знає. На дорозі, яка веде з острова до моря, ми зустріли одного старого з довгою білою бородою. Це журналіст з Нової Каледонії, який під час війни 1914 року писав статті, де виступав проти Франції, захищаючи інтереси Німеччини. Я побачив також того негідника, що розстріляв англійську санітарку Едіт Кевелл, яка 1917 року врятувала англійських льотчиків. Ця бридка особа, висока й опецькувата, лупцювала ціпком величезну, завдовжки півтора метра й завтовшки з моє стегно, мурену.