Хвиля обливає нас із головою і мало не змиває з берега. Навіть не глянувши на море, ми з Шаном швидко йдемо геть від цього проклятого місця.
— Недобре ти надумав, Метелику. Недобре тікати з острова Дьябль. Краще з Руайялю.
— Еге ж, але на Руайялі втечу помітять найпізніше через дві години. А що мішок із горіхами штовхатимуть тільки хвилі, то мене дуже легко наздоженуть ті два човни, які є на острові. А на Дьяблі човнів нема. До того ж я певен, що, поки тут похопляться, мине ціла ніч. Крім того, вони можуть подумати, що я втопився, коли вудив рибу. На Дьяблі нема телефону. Якщо я втечу в негоду, то сюди не допливе жодна шлюпка. Отже, треба тікати саме звідси. Але як?
Сонце стоїть у зеніті. Тропічне сонце, яке мовби прагне довести до кипіння мозок під черепом. Сонце, яке обвуглює кожну рослину, що змогла народитися, але не змогла настільки підрости, щоб набратися вдосталь сили й вистояти під вогненним промінням. Сонце, яке за кілька годин висушує неглибокі калюжі з морської води, залишаючи на їх місці білі плівки солі. Сонце, що примушує мерехтіти повітря. Так, повітря мерехтить, буквально ворушиться перед моїми очима, й відблиски його світла від моря обпікають мені очі. Проте, коли я знову сиджу на лаві Дрейфуса, все це не заважає мені роздивлятися море. І тільки тепер я помічаю, що я справжній йолоп.
Одна хвиля, вдвічі вища за інші, яка викинула мій мішок на скелі, буквально пошматувала його, ця хвиля повторюється тільки через кожні шість хвиль.
Я спостерігаю за хвилями від полудня до захід сонця, намагаючись зрозуміти, чи все це відбувається механічно, чи раптом не зміниться періодичність появи й висота цієї величезної хвилі.
Ні, жодного разу ця найбільша хвиля не накотилася ка скелі ні раніше, ні пізніше. До берега щоразу котилися одна за одною шість хвиль заввишки шість метрів, а потім виростала головна хвиля, що була вища на цілих три метри за сам берег. Вона котилася до берега стрімка, мов скеля. Її висота виростала в міру того, як вона наближалася до берега. На відміну від шести інших хвиль, на її верхівці майже ке було піни. А якщо й було, то дуже мало. Вона накочувалася з особливим гурчанням, схожим на грім, що віддаляється. Коли хвиля розбивалася об дві скелі, заглиблюючись у впадину між ними, вона осідала, утворюючи водоверть у цій заплаві, й тільки за десять-п’ятнадцять секунд цей вир відступав і віддалявся в море, горнучи з собою велике каміння, яке щоразу котилося сюди-туди з таким оглушливим гуркотом, що здавалося, ніби десь поряд розвантажують каміння водночас із сотень возів.
Я поклав десяток кокосових горіхів у один мішок, а потім засунув до нього каменюку завважки до двадцяти кілограмів, і як тільки найбільша хвиля розбилася об скелі, я зіштовхнув на неї цей мішок.
Я не можу простежити за мішком, бо в заплаві між скелями надто багато піни, але встигаю помітити його на мить, коли вода, наче відсмоктана якоюсь могутньою силою, відринає в море. Мішок не повертається назад. Шість інших хвиль не мають стільки сили, щоб повернути його назад, і коли за триста метрів від берега знову виростає сьома хвиля, то мішок уже, мабуть, віддалився від того місця, де вона зароджується, бо я більше його не побачив.
Через кілька днів я повертався до табору, сповнений радості й надії. Так, я придумав, як спускатимуся на воду! Та все ж не слід гарячкувати. Треба провести ще одне випробування, але з такою вагою, як у мене самого. Я прив’яжу один до одного два мішки з горіхами, а зверху покладу дві— три каменюки загальною вагою понад сімдесят кілограмів. Я ділюся своїм задумом із Шаном. Індокитаєць уважно слухає мене.
— Гаразд, Метелику. Здається, ти надумав добре. Я тобі допомагати провести справжнє випробування. Чекати припливу на висоту вісім метрів. Незабаром рівнодення.
Скориставшись із припливу заввишки понад вісім метрів, який буває під час рівнодення, ми з Шаном кидаємо у хвилю два мішки з кокосовими горіхами, в які поклали три каменюки вагою близько вісімдесяти кілограмів.
— Як звати дівчинку, що ти рятувати на Сен-Жозефі?
— Лізетта.
— Ми назвати хвилю, яка колись тебе понести, Лізеттою. Згода?
— Згода.
«Лізетта» накочується з таким самим гуркотом, з яким кур’єрський поїзд під’їздить до вокзалу. Вона утворилася за двісті метрів від берега й, здійнявшись, мов бескид, котиться сюди, все виростаючи й виростаючи. Видовище справді приголомшливе. Хвиля розбивається з такою силою, що просто відкидає нас на скелі, а повні мішки самі падають у безодню. Звісно, то ми самі, враз усвідомивши, що не втримаємось над урвищем, кинулися назад. Правда, бризки добряче скупали нас, але ми не впали в море. Це випробування ми проводимо о десятій ранку й нічим не ризикуємо: троє наглядачів заклопотані на другому кінці острова загальним обліком. Мішки попливли, їх добре видно далеко від берега. Чи минули вони те місце, де народжуються хвилі? Важко сказати. Шість нових хвиль, що розбилися об скелі після «Лізетти», не повернули наших мішків. Потім накочується нова «Лізетта» і відступає. Вона теж не принесла мішків. Отже, вони вже у відкритому морі.