Втеча з острова Дьябль
Неділя, сьома година вечора. Я щойно прокинувся. Я навмисне проспав від суботнього ранку. Місяць зійде аж о дев’ятій годині. Тож поки що надворі дуже темно. Зірок майже не видно. Виходимо з барака. Над нашими головами пропливають важкі хмари. Ми не раз ходили потай уночі ловити рибу чи прогулюватися по острову, і тепер ніхто мовби й не помічає, що ми покидаємо табір. Нас троє — Шан, Сільвен і я.
— Ходімо. — І ми швидко простуємо на північний берег.
Витягуємо з грота два плоти. Всі троє відразу стаємо мокрі. Вітер завиває, наче буря в розбурханому морі. Сільвен і Шан допомагають мені винести пліт на скелю. В останню мить я вирішую прив’язати до лівої руки мотузку, прикріплену до одного з мішків. Я раптом злякався, що впаду з плота й мене понесе в океан без нього. Шан допомагає Сільвенові піднятися з його мішками на протилежну скелю. Місяць уже підбився високо, довкола стало видно.
Я обв’язую собі голову рушником. Тепер нам треба перечекати шість великих хвиль. Це триватиме близько тридцяти хвилин.
Шан підходить до мене, обіймає за шию й цілує. Потім лягає на скелю й упирається ногами в заглибину в ній: він притримуватиме мене за ноги, щоб я не впав від удару «Лізетти».
— Ще одна, — гукає Сільвен, — а потім буде наша! — Він стоїть перед своїм плотом, прикриваючи його собою від хвилі, яка зараз рине на нього. Я стою перед своїм плотом: мене притримує Шан, уп’явшись нігтями в мої литки.
І ось наближається «Лізетта». Вона стрімка, ніби церковний шпиль. З оглушливим шумом хвиля розбивається об дві наші скелі й падає в підковоподібну заглибину між ними.
Я вмить кидаюсь у воду, а слідом за мною кидається й мій друг. І ось «Лізетта» із запаморочливою швидкістю несе нас та наші плоти, що мовби прилипли один до одного, у відкрите море. Не минає й п’яти хвилин, як ми вже пливемо метрів за триста від берега. Сільвен іще не виліз на пліт. А я вже за хвилину лежав на мішках. Шан вискочив на лаву Дрейфуса й махає нам на прощання білою ганчіркою. П’ять хвилин тому ми проминули небезпечне місце, де утворюються хвилі, які котяться просто на острів Дьябль. А ті хвилі, що тепер несуть нас, довші, вони майже без піни й розмірені, спокійні.
Ми дрейфуємо, мовби злившись із ними, й не боїмося, що наші плоти поверне назад до острова.
Ми підіймаємося й опускаємось разом з високими хвилями, які нестримно несуть нас у відкрите море: почався відплив.
Опинившись на гребені однієї з хвиль, я повертаю голову і ще раз бачу білу ганчірку Шана. Сільвен не дуже далеко від мене, за якихось метрів п’ятдесят, ближче до відкритого моря. Він раз у раз підводить руку й на радощах махає.
Ця перша ніч минула для нас без ускладнень. Морський відплив виніс наші плоти у відкрите море, а приплив тепер штовхає їх до Великої Землі.
Сходить сонце, отже, вже шоста година. Ми лежимо над самісінькою водою і не бачимо берега Великої Землі. Але, на мою думку, ми відпливли від островів досить далеко, бо вони, хоч сонце світить і яскраво, вже злилися в один. Видно лише темну пляму вдалині. До неї, мабуть, кілометрів тридцять.
На радощах я всміхаюсь.
А що, як я сяду на плоті? Тоді вітер подме мені в спину й штовхатиме мене швидше.
Так, я сідаю. Я підперізуюсь ланцюгом і загвинчую гайку. Добре змащений мастилом гвинт дозволяє легко накрутити гайку на нього. Підношу вгору руки, аби вони швидше висохли під вітром. Збираюсь викурити сигарету. Довго й глибоко я вдихаю перші затяжки диму й повільно видихаю його. Я більше не відчуваю страху. Бо, мабуть, не варто описувати, як страх стискав мені горло в перші хвилини втечі. Так, від мене настільки відступив цей страх, що я, викуривши сигарету, вирішую з’їсти трохи м’якуша кокосового горіха. Проковтнувши жменю цього м’якуша, я знову закурюю сигарету. Сільвен досить далеко від мене. Вряди-годи, коли ми водночас опиняємося на гребені хвилі, можемо на мить побачити один одного. Сонце з диявольською силою припікає мені маківку голови. Я намочую рушника й кладу його собі на голову. Я вже скинув свою вовняну куртку. Хоч віяв вітер, я задихався в ній.
Хай йому грець! Мій пліт щойно перекинувся, і я мало не втонув. Я наковтався морської води. Попри всі мої зусилля мені ніяк не вдається перекинути назад мішки й знову вилізти на них. Мене сковує ланцюг. Через нього я не можу вільно рухатися. Нарешті мені щастить натягти ланцюг під мішками, тепер я можу плисти поряд з ними й глибоко дихати. Намагаюсь цілком звільнитись від ланцюга, але мої пальці не спроможні відкрутити гайку. Я лютую і, мабуть, мої руки зводять судоми, бо ніяк не можу звільнитися від ланцюга.