Та раптом я зрозумів, що Сільвен відійшов далеко, загруз і тепер не може вибратися з багнюки й повернутись до плота. До мене долинає його крик. Тоді я лягаю на свої мішки долілиць, занурюю руки в намул і відштовхуюсь від нього. Мішки зрушують з місця, і так я просуваюсь уперед метрів на двадцять. Потім, підвівшись і поглянувши праворуч, бачу свого товариша, свого побратима, якого вже не затуляють від мене його мішки: він по пояс загруз у намулі. Від плота його відділяють десять метрів. Страх повертає мені голос, і я кричу: «Сільвене! Сільвене! Не сходь із місця, ляж на намул! Спробуй вивільнити ноги!» Вітер доносить до нього мої слова. Сільвен їх почув. Він киває головою, даючи мені знати, що все зрозумів. Я знову лягаю долілиць на мішки й гребу руками в намулі. Лють додає мені сили, і я досить швидко посуваюся ще метрів на тридцять до Сільвена. На це пішла ціла година, але тепер я вже зовсім близько від нього, за якихось п'ятдесят-шістдесят метрів.
Я сиджу з обмащеними намулом руками та обличчям і намагаюся протерти ліве око, в яке потрапила солона багнюка. Сіль так пече, що я тепер не можу дивитися не тільки лівим, а й правим, бо воно сльозиться. Нарешті я знову бачу Сільвена: він не лежить, а стоїть, тільки тулуб його визирає з намулу.
Прокотилася перша хвиля, ще невеличка. Вона просто перестрибнула через мене, не зрушивши з місця плота, й помчала далі, вкривши тванюку піною. Досягла вона й Сільвена, який і далі стоїть по пояс у багнюці. Раптом мені спадає на думку: «Що більше пропливатимуть потоки, то дужче розмокатиме намул. Треба негайно дістатися до Сільвена!»
Я сповнююсь енергії тварини, що навісніє, коли в неї відбирають її маля, і, як та мати, що хоче врятувати свою дитину від страшної небезпеки, гребу й гребу в цій багнюці, силкуючись підпливти до нього. Він дивиться на мене, не промовляючи ні слова, ні разу не махнувши рукою, його вибалушені очі втупилися в мої, якими я буквально поїдаю його. Я вп’явся очима в нього задля того, щоб прикувати його увагу, й мене анітрохи не цікавить, у що занурюються мої руки. Я проповзаю ще трохи, але через мене покотилися ще два потоки, й багнюка розкисла, тому стало куди важче просуватися по ній, ніж годину тому. А ось на мене накотився ще один могутній потік, мало не втопивши мене й на мить відірвавши пліт від мамулу. Я сідаю, щоб краще бачити. Сільвен погруз у твань по самі пахви. Я за якихось сорок метрів від нього. Бачу, Сільвен здогадується, що він загине, загрузши в намул, наче послідущий невдаха, за три сотні метрів від обітованої землі.
Я знову лягаю на пліт і гребу руками у твані, що вже майже схожа на рідину. Ми втуплюємось очима один в одного. Сільвен подає мені знак, ніби хоче сказати: облиш, не витрачай марно сили. Та я чимдуж гребу далі і вже наближаюся метрів на тридцять до товариша, коли накочується трохи більший потік. Він накриває мене й мало не змиває з мішків, які він підштовхує ще на п’ять-шість метрів уперед.
Коли потік проминає мій пліт, я дивлюся в бік Сільвена. Але його вже не видно. Твань під тоненьким шаром спіненої води зовсім гладенька. Над поверхнею навіть не з’являється рука мого товариша, щоб помахати мені на прощання. Я реагую на це цілком по-тваринному, над усіма почуттями переважає інстинкт самозбереження: «Ти залишився живий. Тепер ти сам, і коли опинишся в джунглях, продовжувати втечу тобі буде не з медом».
Потік, що розбивається мені об спину, бо я сиджу, закликає мене до порядку. Він згинає мене вдвоє, а його удар виявився таким сильним, що я кілька хвилин не можу відсапатися. Пліт проповз іще кілька метрів, і тільки тепер, дивлячись, як цей потік завмирає біля підніжжя дерев, я починаю оплакувати Сільвена: «Ми були так близько. Якби ти не встав з плота! Нас відділяли від дерев лише якихось три сотні метрів! Навіщо ти це зробив? Скажи ж бо мені, чому ти вчинив це безглуздя? Як ти міг припустити, що по такій тонкій кірці на намулі можна пішки дістатися до берега? Невже тебе підганяло сонце? Чи віддзеркалення моря? Що мені думати? Невже ти більше не міг терпіти це пекло? Скажи мені, чому такий чоловік, як ти, не зумів змиритися з цією спекотою ще кілька годин?»
Потоки накочуються один за одним з рокотом. Вони дедалі частішають і стають глибшими, щоразу цілком накривають мене й підштовхують на кілька метрів ближче до берега, але не відриваючи від намулу Десь о п’ятій годині ці потоки враз перетворюються на хвилі, тривають пліт з дна, і він починає пливти. Хвилі, маючи під собою певну глибину, не рокочуть. Рокіт потоків стих. Сільвенів пліт уже заплив у джунглі.