Голубиний острів
Я так захопився тією комашнею, що мене просто приголомшує чийсь незнайомий голос:
— Не ворушись, а то пристрелю! Обернись!
Перед і мною стоїть голий до пояса чоловік у шортах кольору хакі й червоних шкіряних чоботях. Середнього зросту, кремезний, засмаглий. Він геть лисий, на носі й повіках — яскраво-голубе татуювання. Посеред чола витатуйований тарган.
— Ти озброєний?
— Ні.
— Ти сам?
— Ні.
— Скільки вас?
— Троє.
— Веди мене до своїх товаришів.
— Не можу. Один з них має карабін, і я не хочу, щоб тебе вбили, перш ніж я дізнаюся про твої наміри.
— Он як. Тоді не ворушись і говори тихо. Це ви троє втекли з лікарні?
— Ми.
— Хто Метелик?
— Я.
— Що ж, вважай, що ти зробив своєю втечею цілу революцію в селищі! Половину колишніх каторжан замкнули в жандармерії. — Він підходить до мене і, опустивши рушницю, подає руку. — Я бретонець у масці. Ти чув про мене?
— Ні, але бачу, що ти не людолов.
— Твоя правда, я ставлю тут капкани на птахів гоко. Мабуть, одного мого птаха з’їв тигр, якщо не ви.
— Ми.
— Хочеш кави?
З мішка, якого він носить за плечима, незнайомець Дістає термос, наливає трохи кави мені й сам теж п’є.
— Ходімо до моїх товаришів, — кажу я йому.
Він іде й сідає біля нас. Потім тихо сміється з того. що я налякав його карабіном.
— Я здогадувався, — каже він, — бо жоден людолов не хотів шукати вас — пішла чутка, нібито ви втекли з карабіном.
Бретонець розповідає, що він уже двадцять років у Гвіані, п’ять із них — на волі. Йому сорок п’ять років. З дурної голови він витатуював собі на обличчі цю маску, і тепер його не цікавить життя у Франції. Він любить джунглі й живе тільки з них: добуває тут зміїні й тигрові шкури, збирає колекції метеликів, особливо йому вдається полювання на гоко — птаха, якого ми з’їли. Одного такого птаха бретонець продає за сто — двісті п’ятдесят франків. Я хочу йому заплатити, але він обурюється й не бере грошей. Ось що він нам розповідає:
— Цей дикий птах — півень джунглів. Звісно, він ніколи не бачив ні справжньої курки, ні півня, ні людини. Коли мені щастить упіймати такого півня, я несу його до села й продаю тому, хто має курник, бо цей птах незвичайний. І той, не підрізаючи йому крил, взагалі нічого йому не роблячи, з настанням вечора пускає його в курник, а вранці відчиняє дверцята й бачить, що цей птах виходить звідти перший і ніби починає рахувати курей та півнів, які теж виходять з курника. Він іде слідом за ними, їсть, як і вони, при цьому пильно роззираючись на всі боки. Такого сторожового собаки пошукати! Ввечері він стає біля дверцят і невідомо як здогадується, що бракує однієї-двох курей, і тоді вирушає їх шукати. І чи то курка, чи то півень, він заганяє їх, дзьобаючи, мовби карає за те, що вони невчасно йдуть на своє сідало. Цей птах забиває пацюків, гадюк, землерийок, павуків, стоніг, а коли в небі з’являється якийсь хижак, жене всіх курей ховатися в траві і сам стає на чати. Він більше ніколи не покидає курника.
І цього чудового птаха ми з’їли, мов звичайнісінького півня!
Від бретонця в масці ми довідуємося, що Жезюса, Анфле і ще десятків зо три колишніх каторжан кинули до в’язниці жандармерії Сец-Лорана. Тюремника-араба звинуватили у змові й замкнули в карцері жандармерії. Від тих двох ударів, якими ми його оглушили, не залишилося й сліду, а от у наглядачів голови ще й досі в гулях.