— Мені ніщо не загрожує, бо всі знають, що я ніколи нікому не допомагав утекти.
Він каже нам, що Жезюс — негідник. Коли я згадую про човен, він іде його оглянути. Тільки-но позирнувши на нього, бретонець кричить:
— Голубе, та він же послав вас на неминучу смерть! Ця пірога не протримається на морі й години! Перша ж сяка-така хвиля розламає її навпіл. Нікуди не вирушайте в цьому човні, це буде самогубство!
— Що ж нам робити?
— Гроші маєш?
— Так.
— Скажу, що тобі робити, навіть допоможу, ти цього заслуговуєш. Я допоможу задарма, аби тільки ти й твої друзі врятувалися. Добрий човен можна роздобути на Голубиному острові. Там тепер живуть близько двохсот прокажених. На острові немає наглядачів, туди не навідується ніхто із здорових, навіть лікар. Харчі прокаженим доставляють раз на день човном — о восьмій ранку. Цим самим човном фельдшер привозить на острів коробку з ліками й передає її двом санітарам, теж хворим на проказу, а ті лікують прокажених. Жоден охоронець, жоден людолов, навіть священик і той не зважується ступити на острів. Прокажені живуть у невеличких солом’яних хижках — вони набудували їх самі. Але є в них і спільний великий будинок, де вони збираються. Вони вирощують курей та качок і додають їхнє м’ясо до своїх убогих харчів. Офіційно прокажені не мають права нічого продавати за межі острова, одначе потай торгують із Сен-Лораном, Сен-Жаном і китайцями з Нідерландської Гвіани. Усі ті хворі —небезпечні вбивці. Своїх вони вбивають рідко, але часто коять злочини, коли таємно роблять вилазки з острова. Потім, повернувшись додому, вони хваляться своїми грабунками. Для таких вилазок острів’яни мають кілька човнів — вони їх украли в сусідніх селищах. Прокаженим суворо заборонено тримати човни, НагЛядачі стріляють у кожну пірогу, що підпливає до Голубиного острова або відпливає від нього. Отож прокажені затоплюють свої човни, наповнюючи їх камінням. А коли їм потрібен човен, вони пірнають, викидають з нього під водою каміння, і він спливає. На острові живуть люди різних рас, вихідці з різних районів Франції. Одне слово, твоя пірога може послужити тобі тільки на Мароні, і то як не дуже навантажена! Щоб вийти в море, треба роздобути інший човен, і найлегше зробити це на Голубиному острові.
— Але як це зробити?
— А ось як. Я проведу тебе по річці до острова. Сам ти його не знайдеш. Він за сто п’ятдесят кілометрів звідси, тож доведеться вертатися назад. Острів аж за Сен-Ао— раном, там іще цілих п’ятдесят кілометрів. Я підведу тебе якнайближче до острова, потім пересяду на свою пірогу, яку зараз причеплю до твого човна, а далі діятимеш сам.
— А чому ти не хочеш зійти зі мною на острів?
— О господи! — вигукує бретонець. — Та я лише раз у житті ступив там ногою на причал, до якого швартується човен адміністрації. Це булщ вдень, і з мене цілком досить того, що я там побачив. Даруй, Метелику, але ноги моєї більш ніколи не буде на тому острові! Я не можу перебороти в собі огиди стояти серед тих людей, говорити з ними, та ще й про щось домовлятися! Там я завдам тобі більше шкоди, ніж принесу користі.
— Кали вирушаємо?
— Як споночіє.
— Котра зараз година?
— Третя.
— Гаразд, я ще встигну трохи поспати.
— Краще я попливу на порожній пірозі, а Клузйо залишу тут стерегти наші речі.
— Так не слід робити. Ти ніколи не знайдеш цього місця, навіть серед білого дня. А пливти річкою вдень ні в якому разі не можна. На вас і досі полюють. З’являтися на річці вам ще більш небезпечно.
Вечоріє. Бретонець іде по свою пірогу і прив’язує її ззаду до нашої. Клузйо сідає біля бретонця, який уже взяв у руки весло, щоб стернувати, Матюрет умощується посередині, а я спереду. Ми насилу вибираємося з бухточки, і коли випливаємо на річку, на землю вже спадає ніч. Велике. червоне сонце запалює над морем обрій. Міріади вогнів — справжній фейєрверк — змагаються між собою, і там, де вони зливаються, кожен силкується бути найяскравішим — найчервонішим або найжовтішим. Кілометрів за двадцять попереду ми виразно бачимо гирло цієї величної річки, яка, іскрячись рожево-сріблястими блискітками, поспішає до океану.
— Відплив закінчується, — каже бретонець. — За годину дасть про себе знати приплив, ми скористаємося з нього й рушимо вгору по Мароні. Отож під його натиском без особливих труднощів досить швидко дістанемося до острова.
Враз стає темно.
— Вперед! — каже бретонець. — Веслуйте чимдуж, аби вибратися на середину річки. Тепер не куріть.
Весла занурюються у воду, і ми досить швидко пливемо впоперек течії. Бретонець і я веслуємо злагоджено, Матюрет — як може. Що далі ми випливаємо на середину річки, то дужче відчуваємо силу припливу, який підштовхує нас. Ми пливемо швидко, відчуваємо, що ця швидкість зростає й зростає. Приплив дедалі дужчає й нестримно несе нас уперед. А вже за шість годин ми наближаємося до острова, пливемо просто на нього: майже посеред річки виринає велика темна маса.