Я досі бачив обличчя тільки одного прокаженого, того, якцй не дав мені до нього доторкнутися.
— Де він? — з’явилася в дверях тінь низького чоловіка, лише ледь вищого за карлика. — Його хочуть побачити Туссен та інші. Веди його до центру.
Жан Безстрашний підводиться й каже мені:
— Ходи зі мною.
Ми рушаємо всі разом: четверо чи п’ятеро поперед мене, я — поряд із Жаном Безстрашним, решта — позаду. Хвилини за три виходимо на якийсь майданчик, освітлений місяцем. Це плеската вершина острова, посеред якої стоїть будинок. З двох його вікон цідиться світло. Біля дверей нас уже чекають зо два десятки людей. Коли ми підходимо ближче, вони розступаються, даючи нам дорогу. В залі, метрів десять завдовжки й чотири завширшки, стоїть щось на зразок каміна, в ньому горять дрова, а біля нього лежать здоровенні камені однакового розміру. Залу освітлюють два великі гасові ліхтарі. На табуреті сидить чоловік непевного віку з білим обличчям і чорними очима. Позад нього на ослоні — ще п’ять-шість острів’ян.
— Я Туссен Корсіканець, — каже той, що на табуреті. — А ти, певне, Метелик?
— Так.
— На каторзі новини розходяться швидко — так само швидко, як ти дієш. Куди ти подів карабін?
— Ми кинули його в річку.
— Де саме?
— Навпроти лікарняного муру, там, де ми через нього перелазили.
— Його можна дістати?
— Гадаю, можна. Там не глибоко.
— Звідки ти знаєш?
— Ми заходили у воду — довелося нести до човна покаліченого товариша.
— Що з ним?
— Зламав ногу.
— Ти йому допоміг?
— Порозколював уподовж кілька гілляк і примотав їх навколо ноги.
— Йому боляче?
— Так.
— Де він?
— У пірозі.
— Ти сказав, що прийшов просити допомоги. Якої саме?
— Мені потрібен човен.
— Хочеш, щоб ми дали тобі човен?
— Так, я маю чим заплатити.
— Гаіразд. Я продам тобі власний човен. Прекрасний човен, зовсім новий. Я вкрав його минулого тижня в Альбіні. Не човен, а трансатлантичний корабель. Немає тільки кіля. Та за дві години ми поставимо тобі чудовий кіль. А решта на місці: стерно, чотириметрова щогла із залізного дерева й новісіньке вітрило з лляного полотна. Скільки даси?
— Назви ціну. Я не знаю, які тут ціни.
— Як можеш, дай три тисячі франків, а як ні, то знайди завтра вночі карабін, і за нього я тобі віддам човща.
— Ні, краще я заплачу.
— Гаразд, домовилися. Блохо, дай кави!
Блоха, заввишки з карлика, який приходив по мене, підходить до полички, прикріпленої до стіни над вогнем, бере новісінький блискучий і чистий котелок, наливає в нього з пляшки кави й ставить на вогонь. Перегодя він розливає цю каву в кухлі, що стоять біля каміння, а тоді Туссен нахиляється й роздає ці кухлі чоловікам, що товпляться позад нього. Блоха простягає мені котелок і каже:
— Пий, нічого не боячись, бо цей котелок призначається тільки для здорових людей. Жоден хворий не п’є з нього.
Я беру цей котелок і п’ю, потім ставлю його собі на коліно. І нараз бачу, що до Котелка прилип чийсь палець. Сам не знаю, що мені робити, але тут озивається Блоха:
— Погляньте, я знову втратив пальця! Де ж він у дідька подівся?
— А ось він, — кажу я, показуючи йому котелок.
Він відриває пальця, кидає у вогонь і назад повертає мені котелок.
— Можеш пити, в мене суха проказа. Я розпадаюсь на частини, але не гнию, я не заразний.
До мене доноситься запах паленого тіла. Мені спадає на думку: «Мабуть, це горить той палець».
— Тобі доведеться побути тут завтра до вечора й дочекатися відпливу, — каже Туссен. — Іди й попередь своїх товаришів. Пораненого віднеси до хижки, забери все з піроги, а саму її потопи. Ніхто з нас не може тобі допомогти, сам повинен зрозуміти чому.
Я хутко повертаюсь до своєї піроги, ми з Матюретом беремо Клузйо й несемо його до солом’яної хижки. За годину закінчуємо розвантажувати пірогу й дбайливо складаємо речі на березі. Блоха просить подарувати йому пірогу й весло. Я віддаю її йому, він іде топити її в добре знайомому йому місці. Ніч минає швидко. Всі троє лежимо в хижці на нових ковдрах, які нам прислав Туссен. Їх принесли в обгортковому папері. Лежу й розповідаю Клузйо та Матюрету про свою угоду з Туссеном. Клузйо з дурної голови каже:
— Виходить, втеча нам коштує шість тисяч п’ятсот франків. Я дам тобі, Метелику, половину цих грошей — три тисячі франків, що лишилися в мене.
— Не варто зараз торгуватися. Поки я маю гроші, я плачу. А там побачимо.