Ніхто з прокажених не заходить до нашої хижки. Аж коли настає день, з’являється Туссен.
— Доброго ранку. Можете спокійно виходити. Вам тут ніщо не загрожує. Один із наших заліз на вершині острова на кокосову пальму й пильнує, чи немає на річці човнів з наглядачами. Нікого там не видно. Поки на пальмі майорить біла ганчірка, ми знаємо: він не бачить нічого небезпечного. А як щось помітить, то відразу злізе з пальми й скаже нам. Назбирайте плодів папайї і поїжте.
— Туссене, а як кіль? — запитую я.
— Зараз ми зробимо його з дверей медпункту. Там досить важке дерево. З двох дощок вийде добрий кіль. Уночі ми витягли човна на берег. Іди подивись.
Я йду. Це чудовий, ще зовсім новий човен — метрів п'ять завдовжки, дві лавки, в одній — дірка для щогли. Човен такий важкий, що Матюрет і я насилу його перекидаємо. Вітрило й вірьовки теж новісінькі. На бортах — кільця, до яких можна буде прив’язувати вантаж, навіть бочку з водою. Ми беремося до роботи. А ополудні вже пригвинчуємо кіль.
Прокажені обступили нас і мовчки давляться, як іри працюємо. Туссен пояснює нам, як і що ми маємо робити. На Туссеновому обличчі не видно жодної рани, але коли він починає говорити, то помічаєш, що в нього ворушиться тільки лівий бік обличчя. Він зізнається мені, що хворий на суху проказу. Правий бік його постаті і правиця теж паралізовані, він чекає, що невдовзі йому паралізує і ліву ногу. Ліве око в нього непорушне, наче скляне, Туссен ним бачить, але не може ворушити. Я не називаю нічиїх справжніх прізвищ прокажених. Мені не хочеться, щоб колись ті, хто їх любив або знав, дізналися, як жахливо вони живцем розкладалися.
Працюючи, я розмовляю з Туссеном. Більше ніхто не говорить. Тільки одного разу, коли я збирався підняти завіси, що їх вони зірвали з якоїсь шафи в медпункті, аби ними закріпити кіль, один з них сказав:
— Не торкайся їх. Зриваючи ці завіси, я порізав собі руку, на них лишилася кров, хоч я їх і витер.
Один з прокажених налив на завіси рому й запалив його, це він проробив двічі.
— Тепер, — сказав він, — можеш їх брати.
Поки ми працюємо, Туссен звертається до одного з прокажених:
— Ти вже багато разів спускався до моря, тож поясни Метеликові все як слід, бо з них трьох у таку дорогу ще ніхто не вирушав.
І той пояснює:
— Сьогодні ввечері вода почне спадати рано. Годині о шостій. Течія буде така швидка, що за якихось години три віднесе тебе на сто кілометрів, майже до гирла річки. О дев’ятій годині треба буде зупинитися. Прив’яжеш човна до дерева й почекаєш шість годин — поки скінчиться приплив. Але не вирушай о третій ночі, течія буде ще дуже слабка. Випливеш на середину річки о пів на п’яту. До світанку залишиться ще півтори години, за які ти пропливеш п’ятдесят кілометрів. Твоє щастя залежатиме від цих півтори годин. О шостій, коли розвидниться, треба буде вийти в море. Навіть якщо наглядачі тебе помітять, вони не зможуть переслідувати твій човен, бо дістануться до гирла річки саме тоді, коли почнеться приплив. Далі вони не пройдуть, а ти вже будеш у морі. Ти повинен триматися від переслідувачів, якщо вони тебе помітять, на відстані кілометра, і той кілометр — твій порятунок. На цьому човні лише одне вітрило, а що було в тебе на пірозі?
— Вітрило й клівер.
— Цей човен важкий, витримає й два клівери. Як виходитимеш у море, напнеш усі вітрила й плистимеш просто на хвилі — а вони в гирлі завжди високі. Хай твої товариші полягають на дно човна, так він краще стоятиме, а ти міцно тримай стерно. Не прив’язуй до ноги вірьовку, що стягує вітрило, просили її в кільце — там є для неї спеціальне кільце — і намотай собі на руку. Як помітиш, що вітер подужчав і ти ось-ось перекинешся на великій хвилі, попусти вірьовку, тоді сам побачиш — човен стане рівніше. Отож не зупиняйся, відпусти вітрило й пливи далі за допомогою штормового фока й клівера. Аж у відкритому морі помалу згорнеш вітрило, а тоді напнеш знов і попливеш далі. Ти знаєш дорогу?
— Ні. Знаю тільки, що Венесуела й Колумбія на північному заході.
— Воно-то так, але гляди, щоб тебе не викинуло на берег. Нідерландська Гвіана видає втікачів, Британська Гвіана теж. Трінідад не видасть тебе, але примусить за два тижні поплисти далі. Венесуела видає тільки після того, коли примусить тебе попрацювати рік-два на будівництві доріг.
Я уважно вислуховую. Він зазначає, що сам час від часу робить спробу втекти звідси, але оскільки він прокажений, то його щоразу повертають сюди. Він зізнається, що ніколи не діставався далі Британської Гвіани, її столиці Джорджтауна. Проказа в нього помітна тільки на ногах, на яких не залишилося жодного пальця. Він ходить босий. Туссен просить мене повторити всі поради, що він їх дав мені, я роблю'це безпомилково. І одразу ж озивається Жан Безстрашний: