— Скільки часу тобі треба буде пливти у відкритому морі?
— Три дні я плистиму на північний схід. Під тиском течії мене нестиме прямісінько на північ, а на четвертий день я зверну на північний захід, а мене течія нестиме на захід.
— Чудово, — каже прокажений. — Останнього разу я плив на північний схід тільки два дні, тож і опинився в Британській Гвіані. Пропливши три дні на північ, обійдеш із північного боку Трінідад або Барбадос, потім візьмеш курс на Венесуелу й сам не помітиш, як підпливеш до берега Кюрасао чи Колумбії.
Потім Жан Безстрашний звертається до свого товариша:
— Туссене, за скільки ти продаєш свого човна?
— За три тисячі, — відповідає трй. — Дорого?
— Ні, я не сказав би. А ти, Метелику, зможеш заплатити такі гроші?
— Зможу.
— У тебе ще щось залишиться?
— Ні, ми маємо рівно три тисячі, що їх носить у собі мій друг Клузйо.
— Туссене, я продам тобі свій револьвер, — каже Жан Безстрашний. — Я хочу допомогти цим людям. Скільки ти мені даси за нього?
— Тисячу франків, — відповідає Туссен. — Я теж хочу їм допомогти.
— Дякуємо вам за все, — озивається Матюрет, дивлячись на Жана Безстрашного.
— Дякуємо, — докидає Клузйо.
Цієї миті мені стає соромно, що я збрехав, і кажу:
— Ні, я не можу взяти в тебе таких грошей, на якій підставі я їх візьму?
— Підстави є. Три тисячі франків — чималі гроші, однак Туссен візьме з вас лише дві тисячі, продаючи вам цей чудовий човен. Тож чому я не можу бодай трохи вам допомогти?
А далі відбувається щось украй зворушливе: Сова кладе на землю капелюха й прокажені починають кидати в нього банкноти й монети. Прокажені підходять з усіх боків і щось кладуть у капелюх. Мене бере великий сором. Проте не можу зізнатися їм, що в мене є більше грошей! Що робити, Боже мій, я повівся так безчесно перед цими благородними людьми.
— Прошу вас, не робіть такої пожертви!
Тоді озивається зовсім скалічений негр, на руках якого не лишилося жодного пальця:
— Нам гроші ні до чого. Бери їх не соромлячись. Ми на гроші тільки граємо або кохаємося за них з прокаженими жінками, що зрідка приїздять до нас з Альбіни.
Ці слова приносять мені полегкість і не дають зізнатися, що в мене є гроші.
Прокажені зварили нам дві сотні яєць і принесли їх у коробці з червоним хрестом. У цій коробці їм привезли вранці ліки. Нам дали також дві живі черепахи по тридцять кілограмів кожна, тютюнового листя, дві пляшки сірників і тертушки, з п’ятдесят кілограмів рису, два мішки деревного вугілля, примус і сулію бензину. Своїм вчинком ми дуже схвилювали тутешню громаду, і всім острів’янам хотілося допомогти нам. Здавалося, ніби це вони, самі збираються втікати. Нарешті ми потягли волоком човна туди, де причалили на своїй пірозі. Вони порахували гроші, зібрані в капелюсі: вісімсот десять франків. Отже, я повинен заплатити Туссену лише тисячу двісті франків. Клузйо подає мені свою капсулу, і я розкручую її в усіх на очах.
У ній лежать одна банкнота на тисячу франків і чотири — по п’ятсот. Я вручаю Туссенові тисячу п’ятсот франків, і він повертає мені триста, кажучи:
— Візьми револьвер, я його тобі дарую. Ви поставили на карту все, тому не треба, щоб в останню мить через відсутність зброї зазнали невдачі. Сподіваюсь, тобі не доведеться послуговуватись ним.
Сам не знаю, як дякувати, передусім Туссену та й усім іншим. Фельдшер приготував для нас коробку з ватою, спиртом, аспірином, бинтами, йодом, ножицями та лейкопластирем. Один прокажений приносить тонкі, старанно обстругані дощечки й новісінькі бинти в упаковці. Він дає їх мені, аби я замінив Клузйо шини.
Обп’ятій годині пустився дощ.
— Погода вам сприяє, — каже мені Жан Безстрашний. — Ніхто вас не побачить, можете відчалювати зараз же й виграєте півгодини. Підпливете ще ближче до гирла річки, а там о пів на п’яту ранку рушите далі.
— А як я дізнаюся, котра буде година?
— Стеж, коли починатимуться відпливи й припливи.
Спускаємо човен на воду. Це вже не пірога, ні. Хоч ми повантажили всі речі й сіли самі, борти здіймаються над водою сантиметрів на сорок. Щогла, загорнута у вітрило, лежить у човні, ми поставимо її аж у гирлі. Прилаштовуємо стерно із запобіжною штангою, а також набиту ліанами подушку для мене. Для Клузйо, — він не схотів, щоб йому зробили на нозі перев’язку, — ми спорудили халабуду на дні човна. Тепер Клузйо лежить біля моїх ніг — між мною і бочкою з водою. Матюрет сідає на дно, але поперед мене. Тут я відчуваю себе впевнено, не так, як у пірозі.