— Браво! — кричить Клузйо. — Ти, Метелику, своє діло знаєш! Ураз спорожнив човна.
— Сам бачу! — відповідаю я.
Якби ж він знав, що через мою недосвідченість ми щойно мало не пішли на дно! Я вирішую більше не боротися з хвилями, не стежу за курсом, а тільки намагаюся тримати човна якомога рівніше. Здіймаюсь на три чверті хвилі, а далі вільно опускаюсь униз разом з хвилею й знову злітаю вгору з іншою хвилею. Дуже швидко пересвідчуюсь, що зробив дуже важливе відкриття й таким чином на дев’яносто відсотків убезпечив човен від небезпеки. Дощ ущухає, а вітер і далі не стихає, але тепер я можу бачити далеко вперед і назад. Ззаду небо прояснилося, а спереду воно чорне, ми перебуваємо посередині між цими двома крайнощами.
Годині о п’ятій шторм улягається. Знову гріє сонце й віє легенький вітер, а хвмлі вже не такі високі. Ми задоволені й пливемо далі. Матюрет і Клузйо вичерпали каструлями з човна решту води. Дістаємо ковдри й чіпляємо їх на щоглу: на вітрі вони швидко висохнуть. З рису, борошна та олії варимо обід, а тоді випиваємо по два кухлі кави й доброму ковтку рому. Сонце хилиться до обрію, осяваючи всіма барвами голубе небо. Перед нами незабутня картина: багряний обрій, а сонце, опускаючись у море, кидає на білі хмари, що горнуться до хвиль, довгі омахи. Ці омахи посередині сині, далі зелені, а верхівки в них червоні, рожеві або жовті.
До мене прийшов неабиякий спокій, а з ним і відчуття того, що я можу вірити в себе. Я добре вийшов з нелегкого становища, цей короткий шторм став для мене вельми корисним. Я сам дізнався, як у таких випадках треба маневрувати. Отже, я цілком спокійно тепер можу чекати ночі.
— Клузйо, ти бачив, як я вилив воду з човна?
— Друже мій, якби ти цього не зробив, то ще одна хвиля, яка б накрила нас, — і ми на дні. Ти справжній герой!
— Ти навчився цього на флоті? — питає Матюрет.
— Еге ж, бачиш, як корисно послужити у військово-морському флоті!
Шторм, видно, довго кидав нас по морю. Куди занесли наш човен за чотири години ці хвилі? Я беру курс на північний захід, щоб надолужити згаяне. Тільки-но сонце зникає в морі, посилаючи в небо фейєрверк іскор, тепер уже лілових, одразу ж настає ніч.
Ще шість днів ми пливемо без пригод, коли не рахувати невеликих штормів та дощів, які жодного разу не тривали більш як три години. Ранок, десята година. Вітер ані шелесне, стоїть повна тиша. Я сплю години чотири. Коли прокидаюсь, у мене горять губи. Вони пооблуплювалися, ніс також. На руці шкіра облізла живцем. У Матюрета й Клузйо те саме. Ми двічі на день змащуємо олією обличчя і руки, але це не допомагає: тропічне сонце швидко висушує олію.
Судячи з того, як високо підбилося сонце, вже, мабуть, десь близько третьої. Я їм, а потім, оскільки вітру немає, ми робимо з вітрила затінок для себе. До човна, — з того боку, де Матюрет помив посуд, — підпливає риба. Я беру тесак і кажу Матюретові кинути у воду кілька зернин рису, який, до речі, починає скисати, щойно його намочиш. Риба збирається там, де падає рис, і я, підстерігши, коли одна рибина майже вистромляє з води голову, щосили б’ю її тесаком. Рибина перекидається догори черевом. Важить вона кілограмів з десять. Ми чистимо її і, посоливши, варимо. А ввечері їмо з маніоковою кашею.
Уже минуло десять днів, відколи ми вийшли в море. За цей час ми тільки один раз бачили корабель, і то далеко на обріь Я вже починаю питати себе, куди це, до біса, ми запливли. Ми, звісно, у відкритому морі, але чи далеко до Трінідаду або інших англійських островів? Про вовка, як кажуть, помовка… І справді, просто перед нами в морі з’являється, росте й наближається до нас чорна цятка. Що це — корабель, морський баркас? Ні, в наш бік цятка не пливе. Це-корабель, тепер його добре видно, він іде впоперек нашого курсу. Оскільки вітру немає і наше вітрило не напнуте, на кораблі нас, звісно, не помічають. Та раптом лунає гудок, корабель змінює курс і пливе просто в наш бік!
— Хоч би він не дуже близько підплив до нас, — каже Клузйо.
— Море спокійне, нам ніщо не загрожує.
Виявляється, це танкер. Коли він підпливає ближче, ми бачимо на палубі людей. Їх, звичайно, зацікавило, що роблять у відкритому морі оці мандрівники в своїй горіховій шкаралупці. Судно повільно наближається, ми вже бачимо на борту офіцерів, матросів і кухаря, потім на палубу виходять жінки у строкатих сукнях і чоловіки в різнобарвних сорочках. Ми здогадуємося — то пасажири. Але пасажири на танкері — це, здається мені, дивина. Коли танкер опиняється зовсім поруч, капітан запитує нас по-англійському: