— Добрий день, — каже офіцер французькою мовою. — Сідайте. Перш ніж офіційно прийняти вашу заяву, хоч у трохи поговорити з вами. Скільки вам років?
— Двадцять шість і дев’ятнадцять.
— За що вас засудили?
— За участь у замаху.
— На скільки вас засудили?
— На довічну каторгу— О, вас судили не просто за участь у замаху, а за вбивство.
— Ні, пане, я тільки брав участь у замаху.
— А мене за вбивство, — каже Матюрет. — Я тоді мав сімнадцять років.
— У сімнадять років людина вже усвідомлює, що вона коїть, — каже офіцер. — В Англії, якщо б ваш злочин довели, вас повісили б. Гаразд, англійські власті не беруться оцінювати французьке правосуддя. Але ми не згодні з тим, що засуджених відсилають до Французької Гвіани. Ми знаємо, що ця негуманна покара не гідна такої цивілізованої нації, як французька. Та ви, на жаль, не маєте права залишитися ні на Трінідаді, ні на будь-якому іншому англійському острові. Це неможливо. Прошу вас поводитися гідно й не пробувати якось викрутитися — занедужати чи знайти інший привід відкласти своє відплиття. Можете відпочивати в Порт-оф-Спейні п’ятнадцять-вісім— надцять днів. Здається, човен у вас непоганий. Я дам вказівку, щоб його перевезли сюди, в порт. Якщо його треба полагодити, теслі королівського військово-морського флоту це зроблять. Вам дадуть у дорогу необхідну провізію, а також добрий компас та морську карту. Сподіваюся, вас прийме котрась із південноамериканських країн. Тільки не пливіть до Венесуели — там вас заарештують і примусять якийсь час відпрацювати на будівництві доріг, а потім передадуть французьким властям. На мою думку, не можна занапащати вік людині, яка припустилася в житті серйозної помилки. Ви молоді, здорові, до того ж привабливі, і після всього, що пережили, сподіваюся, не скорилися своїй лихій долі. Це підтверджує і те, що ви опинилися тут. Я радий, що можу допомогти вам стати порядними людьми. Хай вам щастить! Якщо у вас виникнуть труднощі, наберіть цей номер телефону — й почуєте відповідь по-французькому.
Він дзвонить, і по нас приходить людина в цивільному. В залі, де багато полісменів та цивільних друкують на машинках, чоловік у цивільному починає нас розпитувати.
— Чому ви припливли до Трінідаду?
— Щоб відпочити.
— Чи ви, втікаючи, вчинили правопорушення, завдавши шкоди іншим особам або вкоротивши їм віку?
— Ми нікого серйозно не поранили.
— Звідки ви знаєте про ці?
— Ми про це довідалися перед відплиттям.
— Скільки вам років, яка ваша кримінальна відповідальність згідно з французькими законами? Панове, у вашому розпорядженні п’ятнадцять-вісімнадять днів, упродовж яких ви можете тут відпочити. Увесь цей час ви цілком вільні у своїх діях. Коли переїдете до іншого готелю, попередьте нас про це. Я сержант Віллі. Ось на моїй візитці два номери телефонів: це— офіційний номер у поліції, а це — домашній. Якщо з вами щось станеться й виникне потреба в моїй допомозі, негайно телефонуйте мені. Ми знаємо, що ви належно оціните довіру, з якою ми ставимося до вас. Певен, ви поводитиметеся добре.
Потім містер Бауен веде нас до лікарні. Клузйо радий нас бачити. Ми не розповідаємо йому про те, як провели ніч у місті. Лише кажемо, що маємо змогу ходити куди завгодно. Клузйо такий здивований, що перепитує:
— Без конвою?
— Еге ж, без конвою.
— Тоді все гаразд. Дивні люди ці англійці!
Містер Бауен, який на кілька хвилин залишив нас, повертається з лікарем.
— Хто вправив вам ногу, перше ніж накласти дощечки? — питає лікар.
— Я і ще один чоловік, якого тут немає, — відповідаю я замість Клузйо.
— Ви так добре це зробили, що не доведеться її знову ламати. Вона правильно зрослася. Ми тільки візьмемо її в гіпс і накладемо шину, щоб ви могли трохи ходити, — каже лікар уже до Клузйо. — Ви зостанетесь тут чи хочете піти з товаришами?
— Піду з товаришами.
— Що ж, завтра вранці переберетеся до них.
Ми дякуємо лікареві, і він та містер Бауен виходять, а ми до самого надвечір’я сидимо в свого друга. Та ще більше ми радіємо наступного дня, коли збираємося всі троє у своєму готельному номері з широко розчахнутим вікном і вентиляторами, які освіжають повітря. У новому одязі ми маємо гарний вигляд і вітаємо з цим один одного. Коли знову заходить мова про минуле, я їм кажу:
— А тепер якнайшвидше забудьмо про минуле й думаймо про теперішнє та майбутнє. Куди ми подамося? До Колумбії? До Панами? До Коста-Ріки? Чи нам не слід порадитися з містером Бауеном щодо країн, де нас зможуть прийняти?