Тож я спостерігаю, як жінки розкривають скойки, але мені не випадало бачити, як молоді жінки добувають їх з морського дна, бо мене ще жодного разу не запрошували сісти з ними в пірогу. А добувають їх вони досить далеко від берега — за якихось п’ятсот метрів. У деякі дні Лалі повертається із зовсім подряпаними об корали стегнами або боками. Інколи з цих подряпин сочиться кров. Тоді вона розтирає собі рани морськими водоростями. Я не роблю нічого, якщо мене не запрошують знаками це робити. Ніколи не заходжу до хижини вождя, якщо хтось чи сам вождь не заводить мене туди. Лалі підозрює, що три молоді індіанки її віку приходять до нашого будинку й лягають у траву, намагаючись побачити або почути, що ми робимо, коли опиняємось на самоті.
Вчора я побачив індіанця, який підтримує зв’язок між індіанським поселенням і першим колумбійським селом за два кілометри від прикордонного поста. Це село називається Ла-Вела. Індіанець має двох віслюків і автоматичний карабін моделі «вінчестер», як і всі тут, він не носить нічого, крім стегенної пов’язки. Індіанець не знає жодного іспанського слова, тож і невідомо, як він проводить свій обмін. За допомогою словника я пишу на клаптику паперу: голка, синя й червона туш і нитка. Річ у тому, що вождь часто просить мене татуювати його. Цей зв’язковий індіанець низенький і сухорлявий. На його тулубі лишився слід від жахливої, завширшки з палець, рани, що тягнеться від криж через усю спину аж до плеча. Індіанці складають перлини в коробку з-під сигарет. У коробці влаштовано гнізда, в які перли складаються відповідно до їхньої величини. Вождь племені посилає мене супроводжувати зв’язкового індіанця. Бажаючи зобов’язати мене повернутися назад, він дає мені двостволку й шість набоїв. Вождь певен, що я буду змушений повернутися, бо ж не можу взяти з собою чужу річ. Я сідаю на одного віслюка, а індіанець — на другого. Ми їдемо цілий день тією дорогою, якою я прийшов сюди, але за якихось два-три кілометри від прикордонного поста індіанець звертає в глиб суходолу.
Близько п’ятої години ми приходимо до потічка, на березі якого стоїть п’ять індіанських хижин. Усі його мешканці виходять подивитися на мене. Індіанець довго говорить з ними, аж поки до нас підходить чоловік, в якого лише колір шкіри не такий, як у тутешніх індіанців, а очі, волосся й ніс такі самі, як і в них. Шкіра в нього матова, а очі червоні, мов у альбіноса. Він у штанях кольору хакі. Я доходжу висновку, що індіанець з мого поселення ніколи не йде далі цього місця. Білий індіанець звертається до мене по-іспанському:
— Добрий день. Ти той убивця, який утік з Антоніо. Антоніо — мій родич, пов’язаний зі мною угодою змішаної крові.
Щоб отак «пов’язати» себе, двоє чоловіків чинять так: вони прив’язують свою руку до руки товариша, а тоді проводять ножем по обох руках, надрізаючи їх. Потім обмащують його руку своєю кров’ю й облизують закривавлені долоні один одного.
— Чого ти хочеш?
— Голок, синьої й червоної туші. І більш нічого.
— Ти отримаєш це через чверть місяця.
Він розмовляє іспанською мовою краще за мене, й відчувається, що він уміє налагоджувати контакти з цивілізованим світом, здійснювати обмін, завзято захищаючи інтереси свого племені. Коли я збираюсь вирушати назад, він вручає мені намисто з нанизаних на шворку срібних колумбійських монет і каже, що це для Лалі.
— Приходь знову до мене, — каже білий індіанець. Щоб мати певність, що я прийду, він дає мені свій лук.
Я вирушаю назад сам і, не проїхавши й половини дороги, зустрічаю Лалі з однією із своїх сестер — дуже юною, либонь, дванадцяти-тринадцяти років. Лалі приблизно шістнадцять-вісімнадцять років. Підбігши до мене, наче навіжена, вона дряпає мені груди, бо обличчя я сховав, потім немилосердно кусає мені шию. Зібравшись з усіма своїми силами, я ледве стримую її. Раптом вона втихомирюється. Я садовлю юну індіанку на віслюка, а сам, обійнявшись з Лалі, йду позаду. Вертаємося до села досить повільно. По дорозі я вбиваю сову. Я стрельнув у неї, не знаючи, що то за птах, побачивши тільки, що в темряві блищали його очі. Лалі хочеться будь-що забрати сову з собою, й вона прив’язує її до сідла на віслюку. Ми приходимо до села на світанку. Я так стомився, що хочу скупатися. Лалі миє мене, потім у моїй присутності скидає із своєї сестри стегенну пов’язку й заходжується мити її, а відтак миється сама.