Я тут уже цілий місяць. Я не помиляюсь у часі, бо щодня відзначаю на папері день. Мені довго довелося чекати голок та червоної, голубої і фіолетової туші. У вождя племені знаходжу три бритви. Вождь ними не голиться, бо в індіанців борода не росте. Однією бритвою він підтинає собі волосся. Я татуював вождеві Зато руку, зобразивши на ній індіанця в шоломі з різнобарвним пір’ям. Він вельми задоволений і дає мені зрозуміти, аби я нікого не татуював, перше ніж виколю йому на грудях великий малюнок. Йому хочеться мати на своїх грудях таку саму пащу тигра, як у мене, з великими зубами. Я сміюсь, бо не вмію добре намалювати таку гарну пащу. Лалі вискубла на моєму тілі всі волосинки. Тільки-но вона побачить на мені якийсь волосок, одразу ж вириває його й натирає мене морськими водоростями, розтовкши й змішавши їх з попелом. Мені здається, що тепер волоски на моєму тілі ростуть куди повільніше.
Цю індіанську общину називають гуахірською. Гуахіри живуть тут на узбережжі й на рівнині аж до самих гір. У горах живуть інші общини, які називаються мотілонськими. Через багато років я матиму справу з ними. Як я вже зазначав, гуахіри підтримують непрямі, шляхом міньби, зв’язки з цивілізацією. Ті, що живуть на узбережжі, возять білому індіанцеві свої перли, а також черепахи. Черепах, що важать близько півтораста кілограмів, вони доставляють йому живими. Ніколи ці черепахи за своїми розмірами та вагою не досягають розмірів і ваги черепах з річок Оріноко та Мароні, де вони важать до чотирьохсот кілограмів і їхній панцир має два метри завдовжки й три завширшки. Перекинута на спину черепаха неспроможна сама зайняти нормальне положення. Я бачив, як їх відвозили білому індіанцеві, протримавши на спині без їжі й води три тижні, і вони були живі. Що ж до зелених ящерів, то вони дуже смачні. Їхнє м’ясо біле й ніжне, їхні яйця, спечені в піску на сонці, теж добрі. Але зовнішній вигляд ящерів відбиває бажання їх їсти.
Щоразу після добування з морського дна скойок Лалі приносить додому перли, які належать їй, і віддає їх мені. Я складаю ці перлини в дерев’яний кухоль, не сортуючи їх на великі, середні й малі. Я тільки відклав у сірникову коробку дві рожеві, три чорні й сім вельми гарних металево— сірих перлин. Є в мене велика химерна перлина у вигляді квасолини. Ця чудернацька перлина має три кольори, накладені один на одного, кожен з яких проступає залежно від освітлення — то чорний, то брунатно-сталевий, то сріблястий з рожевим відблиском. Завдяки перлам і черепахам плем’я непогано забезпечене. Щоправда, воно має речі, які йому ні до чого, а водночас йому бракує речей, що могли б стати в пригоді. Наприклад, у всього племені нерта жодного дзеркала. Тому мені доводиться віддирати з корабля, який зазнав катастрофи, квадратну планшетку з ребром завдовжки із сорок сантиметрів, один бік якої покритий нікелем; вона править мені за дзеркало, коли я голюсь.
Я поводжуся із своїми друзями дуже просто: не роблю нічого такого, що могло б применшити авторитет вождя племені й дуже старого індіанця, який живе самотою за чотири кілометри в глибині суходолу в товаристві зміїв, кіз та дюжини овець і баранів. Це знахар багатьох поселень гуахірів. Завдяки цій моїй поведінці ніхто мене не ревнує й ніхто погано не дивиться на мене. Через два місяці всі вони вже мають мене цілком за свого. Знахар має ще два десятки курей. Знаючи, що в двох поселеннях, де я побував, нема ні кіз, ні курей, ні овець, ні баранів, здогадуюсь: мабуть, тримати домашніх тварин і птахів є привілеєм тільки для знахаря. Щоранку кожна індіанка, у свою чергу, несе йому в кошику на голові рибу і щойно добуті з моря скойки. Вони несуть йому також кукурудзяні галети, спечені цього ж ранку на камінні, покладеному у вогонь. Інколи вони приносять від нього яйця й кисле молоко. Коли знахареві хочеться, аби я його провідав, він передає мені троє яєць і вельми відполірованого дерев’яного ножа. Лалі супроводжує мене до половини дороги й там чекає на мене у затінку величезного кактуса. Першого разу вона вручила мені дерев’яний ніж і показала рукою, куди я маю йти.