У будиночку Соррільйо я бачу такі самі різні предмети й речі, як і в будиночку вождя: цілу гору глиняних горщиків з візерунками, такими любими індіанцям, майстерно виконаними як за формою, так і за кольором; чудові чисто вовняні гамаки з торочками, одні з яких зовсім білі, інші барвисті; видублені зміїну, ящерину й жаб’ячу шкіри; корзини, сплетені з білих і кольорових ліан. Усі ці предмети й речі, як він каже, виготовлені індіанцями такого самого племені, як і його, що живуть у сельві за двадцять п’ять днів ходи до них. Саме звідти й приносять листя коки, понад двадцять листків якої він дає мені. Коли мене опосяде поганий настрій, я жуватиму такий листок. Покидаючи Соррільйо, я ще раз прошу його привезти мені те, про що я вже говорив, а також кілька газет і журналів іспанською мовою, бо за ці два місяці зі своїм словником я вже добре підучив іспанську. Індіанець не має жодної звістки про Антоніо, він знає тільки, що відбулася ще одна сутичка між морською прикордонною охороною та контрабандистами. П’ятеро прикордонників та один контрабандист загинули, човна не було затримано. Я не бачив ні краплини спиртного в індіанському селі, хіба що тільки закваску, виготовлену з плодів. Побачивши в Соррільйо пляшку ганусівки, я прошу його дати її мені. Він відмовляється. Якщо я хочу, каже він, то можу випити тут, але мені не слід брати її з собою. Цей альбінос мудра людина.
Я прощаюсь із Соррільйо і їду на віслюку, котрого він мені позичив і по якого сам прийде до мене. Я везу до села коробку цукерок — кожна з них загорнута в тонкий папір — і шістдесят коробок сигарет. Лалі чекає на мене з сестрою за три кілометри від села, вона не влаштовує мені ніяких сцен і згоджується йти пішки, обнявшись зі мною. Час від часу вона зупиняється й по-цивілізованому цілує мене в губи. Коли ми приходимо до поселення, я йду до вождя, пропоную йому цукерки та сигарети. Ми сідаємо перед дверима, що виходять на море. П’ємо закваску, яка зберігається свіжою у глиняних жбанах. Лалі, обхопивши руками моє стегно, сидить праворуч від мене, а її сестра в такій самій позі — ліворуч. Вони смокчуть цукерки. Розкрита коробка лежить перед нами, і жінки та діти несміливо беруть з неї цукерки. Вождь штовхає голову Зораїми до моєї голови, даючи мені зрозуміти, що вона хоче стати, як і її сестра, моєю дружиною. Лалі кладе мої руки на свої перса, а потім показує, що в Зораїми перса малі, й тому, мовляв, я її не бажаю. Я знизую плечима, й усі сміються. Бачу, що в Зораїми дуже нещасливий вигляд. Тоді я беру її на руки, обіймаю їй шию й гладжу перса, і вона сяє від щастя. Я викурюю кілька сигарет, індіанці теж пробують курити сигарети, але одразу ж викидають їх і знову беруться до своїх сигар, стромляючи їх запаленим кінцем собі в рот. Я беру Лалі за руку і, поклонившись усім, виходжу з хижі вождя. Лалі ступає слідом за мною, а Зораїма — за нею. Ми печемо на жару великі рибини, це неабияка лагоминка. Я поклав у жар лангуста вагою зо два кілограми. І тепер задоволено ласуємо цим ніжним м’ясом.
Нарешті я отримав дзеркало, цигарковий папір, копірку й тюбик клею, якого не замовляв, але який може стати мені в пригоді, багато м’яких олівців, чорнильницю та пензлик. Чіпляю дзеркало на нитку на висоті своїх грудей, коли я сиджу. В дзеркалі виразно, з усіма деталями видно зображену в мене на грудях голову тигра. Лалі й Зораїма з цікавістю дивляться на мене. Я веду вмоченим у чорнило пензликом по лініях малюнка, а що чорнило розпливається по дзеркалу, то я вдаюсь до клею: змішую клей з чорнилом. Тепер усе йде гаразд. За годину мені вдається точно зафіксувати на дзеркалі зображення голови тигра.
Лалі пішла по вождя, Зораїма бере мої руки й кладе їх собі на перса, в неї такий нещасливий і закоханий вигляд, очі сповнені хіті й кохання, що я, сам не усвідомлюючи, що роблю, заволодіваю нею просто на долівці посеред хижки. Вона ледь застогнала, але її руки й ноги, напружившись від утіхи, обвивають мене й більше не хочуть відпустити. Поступово я випручуюсь і йду до моря купатися, бо весь у землі, Зораїма ступає слідом за мною, й ми разом купаємося. Я мию їй спину, вона миє мені ноги й руки, і ми разом повертаємося до хижі. Лалі сидить на тому місці, де ми із Зораїмою перед цим лежали, тож коли ми заходило, вона про все здогадується. Вона підводиться, обвиває руками мені шию й ніжно цілує мене, а тоді бере за руку сестру й виводить через мої двері, сама повертається назад і виходить через свої. Чую, що хтось гамселить знадвору в стіну, виходжу й бачу Лалі, Зораїму та ще двох жінок, які намагаються якоюсь залізякою пробити стіну. Я починаю розуміти, що вони прийшли пробити в стіні четверті двері. Щоб стіна піддавалась, не розвалившись в інших місцях, жінки за допомогою лійки змочують її. Невдовзі двері пробито. Зораїма викидає уламки стіни надвір. Відтепер тільки Зораїма виходитиме й заходитиме в цей отвір, вона більше ніколи не проходитиме через мої двері.