Цілий тиждень уранці й увечері індіанці поливають землю перед хижкою Зато, потім чоловіки й жінки насипають глини й утрамбовують її ногами… Таким чином вони встеляють червоною глиною, добре втрамбувавши її, чималий круг. Наступного дня індіанці зводять з буйволових шкур величезний намету і я здогадуюсь, що тут має відбутися свято. Під наметом розставляють величезні випалені з глини жбани — приблизно штук двадцять — і наповнюють їх своїм улюбленим напоєм. Поскладавши на купу каміння, індіанці стягують довкола нього сухі дерева, з кожним днем вивершуючи з них дедалі вищу гору. Багато цих дерев прибило до берега море, вони втратили кору й висохли. Серед них є величезні стовбури, що їх хвилі принесли Невідомо звідки. Біля каміння індіанці встромили в землю двоє дерев’яних вил однакової висоти: вони правитимуть за опору для величезного рожна. Чекають, коли їх принесуть у жертву, перекинуті на спину чотири черепахи, понад три десятки величезних ящерів, кігті лап яких сплетені так, що вони нікуди не можуть піти, й два барани. Крім того, тут зібрано близько двох тисяч черепахових яєць.
Одного ранку приїздять п’ятнадцять вершників, усі індіанці, з кольє на шиях, у великих солом’яних брилях, із стегенними пов’язками, голими сідницями й стегнами, босими ногами, у вивернутих кожушках з баранячої шкіри без рукавів. У кожного на паску висить великий кинджал, двоє мають мисливські двостволки, ватажок у чудовій чорній шкіряній куртці з рукавами, обперізаний стрічкою з набоями й з автоматичним карабіном у руках. Коні в них чудові, низенькі, але вельми прудкі, всі сірі в яблуках. Позад вершників, на крупах їхніх коней, лежать в’язки сіна. Про свій приїзд вони сповістили пострілами здалеку, а що вони мчали чвалом, то дуже швидко під’їхали до нас. Ватажок вершників напрочуд схожий на Зато і його брата, але старший від них. Спішившись з чистокровного коня, він підходить до Зато, і вони кладуть один одному руку на плече. Він простує до хижі й виносить звідти немовля на руках. Показує його всім присутнім, потім робить те, що був зробив Зато: обернувшись на схід, де сходить сонце, ховає його собі під пахву й знову подається до хижі. Тоді всі вершники спішуються й спутують трохи віддалік коней, почепивши на шию кожному по в’язці сіна. Ополудні приїздять індіанки на великому возі, в який запряжено чотирьох коней. За кучера — Соррільйо. На возі сидять зо два десятки молоденьких індіаночок і семеро-восьмеро дітей — усі хлопчики.
Ще до приїзду Соррільйо мене відрекомендували, починаючи з ватажка, всім вершникам. Зато показує мені, що малий палець у нього на нозі скрутився й налягає на інший палець. У його брата й ватажка, який щойно приїхав, така сама історія з пальцем. Відтак він показує в кожного під рукою однакову чорну пляму — щось схоже на родимку. Я так зрозумів, що прибулець — його батько. Усі замилувалися татуюванням Зато, особливо пащею тигра. Індіанки, які щойно приїхали, мають на своїх тілах і обличчях різнобарвні малюнки. Лалі надіває на шию одним коралове намисто, іншим — намисто із скойок. Мені впадає в око одна прекрасна індіанка, вища за інших, середніх на зріст. У неї профіль італійки, схожий на камею. Волосся в неї темно-фіолетове, очі нефритово-зелені, великі, з довгими віялці й вигнутими бровами. Вона носить волосся, підтяте по-індіанському, з чубчиком, з проділом, який ділить його навпіл у такий спосіб, що воно спадає по обидва боки обличчя, прикриваючи вуха. Воно підтяте рівно на половині шиї. Її мармурові перса, зближені одне до одного в основі, гармонійно розходяться в різні боки.