— Ви нетутешній, правда ж?
— Я з Барранкільї.
— Ні, ви не колумбієць. У вас чуб надто світлий, а шкіра темна, бо ви засмагли на сонці. Звідки ви їдете?
— З Ріоачі.
— Що ви там робили?
— Працював електриком.
— О, я маю приятеля в одній електричній фірмі, його звати Перес, він іспанець. Ви його знаєте?
— Еге ж.
— Мені дуже приємно.
Пообідавши, черниці йдуть мити руки, й ірландка повертається сама. Вона дивиться на мене й каже по-французькому:
— Я вас не викажу, але моя подруга ні бита бачила вашу фотографію в газеті. Ви француз, який утік із в'язниці в Ріоачі, чи не так?
Заперечувати було б тільки на гірше.
— Так, сестро. Прошу вас, не виказуйте мене. Я не такий злочинець, за якого мене видають. Я люблю Бога й шаную його.
Приходить іспанка, й ірландка каже їй: «Так». І сланка відповідає щось дуже швидко, і я не розумію її. Вони мовби про щось розмірковують, потім устають і знову йдуть до вбиральні. Їх нема п'ять хвилин, і за цей час я намагаюсь усе зважити. Як бути — піти звідси, поки вони повернуться, чи залишитись? Якщо вони надумають виказати мене, тут нічим не зарадиш, бо хоч я й піду, мене однаково скоро розшукають. Поблизу немає густої сельви, і поліція дуже швидко перекриє дороги, які ведуть до міст. Що ж, покладуся на долю, останнім часом вона не зраджувала мене.
Черниці повертаються, й ірландка, всміхаючись, запитує, як мене звати.
— Енріке.
— Гаразд, Енріке, ми довеземо вас до монастиря, до якого Їдемо. Це за вісім кілометрів від Санта-Марти. З нами на возі вам нема чого боятися. Тільки не розмовляйте, всі гадатимуть, що ви робітник з монастиря.
Черниці платять за обід. Я купую блок сигарет — дванадцять коробок — і запальничку. Їдемо далі. Цілу дорогу черниці не промовляють до мене ні слова, і я їм за це вдячний. Тож вони не можуть пересвідчитися, що я розмовляю погано. Надвечір ми приїздимо до великого заїзду. Тут стоїть автобус з написом: «Ріоача — Санта-Марта». Мені хочеться сісти в нього. Я підходжу до ірландки й кажу їй, що маю намір поїхати цим автобусом.
— Це дуже небезпечно, — відповідає вона. — Перед в’їздом до Санта-Марти є два поліційні пости, де вимагають у пасажирів їхню «седулу», цебто посвідчення, однак поліцейські ніколи не перевіряють документів у тих, хто їде возом.
Я сердечно дякую їй, і моя прикрість од того, що вони викрили мене, розвіюється остаточно. Навпаки, мені страшенно пощастило, що я зустрів цих добрих черниць. Справді, з настанням ночі ми приїздимо на поліційний пост. Поліція саме перевіряла автобус, що їхав із Санта-Марти до Ріоачі. Я ліг горілиць на дно воза, поклавши бриля собі на обличчя й удавши, що сплю. Восьмирічна дівчинка поклала голівку мені на плече й справді спить. Кучер, під’їхавши, зупиняє воза між автобусом і постом.
— Як ся маєте? — питає черниця по-іспанському в поліцейських.
— Дуже добре, сестро.
— Я рада за вас, діти мої, ми їдемо далі, — і ми спокійно рушаємо з місця.
О десятій вечора ми під’їздимо до другого поста з яскравим світлом. Тут вишикувалися два ряди автомобілів різних марок. Один спрямований до міста, а другий — з міста. Водії відчиняють багажники, й поліцейські зазирають у них. Бачу, як одна жінка встала з авто й нишпорить у своїй сумці. Її ведуть до поліційної будки. Мабуть, у неї нема «седули». В такому випадку нічого не вдієш. Автомобілі під’їздять один за одним. А що вони вишикувалися в два ряди, то між ними немає вільного проїзду. Треба й нам ставати в ряд. Усе, я пропав. Перед нами стоїть переповнений пасажирами автобус. На його даху лежать валізи й великі паки. Ззаду теж звисає велика сітка з паками. Четверо поліцейських висаджують з автобуса пасажирів. У цього автобуса тільки одні дверцята, розташовані спереду. Чоловіки й жінки виходять з нього. Жінки тримають на руках дітей. Одне за одним вони знову сідають.
— Седула! Седула!
І всі дістають і показують картонку з фотографією.
Ніколи Соррільйо не заводив про це мови зі мною. Якби я це знав, то, либонь, постарався б роздобути собі фальшиве посвідчення. Я думаю про те, що коли мені пощастить пройти через цей пост, то я за будь-яку ціну неодмінно роздобуду собі «седулу», перш ніж вирушати із Санта-Марти до Барранкільї, великого міста на Атлантичному узбережжі, в якому, згідно з енциклопедичним словником, живе сто п’ятдесят тисяч жителів.