Я сиджу біля вікна й дивлюся на місто, на порт, на море. Поле довкола добре оброблене. Я не можу позбутися відчуття, що мені загрожує небезпека. Причому відчуття це таке гостре, що я вирішую наступної ночі втекти звідси. Тим гірше для моїх перлин, хай ця ігуменя збереже їх для свого монастиря й для себе самої! Вона не викликає в мене довір’я, і, мабуть, я не помиляюсь, бо як могло статися, що вона не розмовляє по-французькому, будучи каталонкою й ігуменею монастиря, отже, освіченою жінкою? Це явище рідкісне. Висновок: цієї ночі я піду звідси.
Так, сьогодні пополудні я зійду на подвір’я й подивлюся, де можна буде перелізти через мур.
Десь о першій годині дня стукають у двері.
— Анрі, просимо обідати!
— Дякую, йду.
На кухні я сідаю за стіл і починаю накладати собі в тарілку варену картоплю з м'ясом. Коли це раптом відчиняються двері і входять четверо поліцейських у білій формі, з рушницями, а один з револьвером у руці.
— Ані руш, а то вб'ю!
Мені надягають наручники. Черниця-ірландка від жаху скрикує і непритомніє. Дві черниці з кухні підводять її.
— Ходімо, — каже офіцер.
Він підіймається разом зі мною до моєї кімнати. Поліцейські обшукують мої речі й знаходять тридцять шість золотих монет по сто песо, подарованих мені індіанцем. На чохол з двома стрілами вони навіть не дивляться. Мабуть, гадають, що то олівці. З неприхованим задоволенням офіцер кладе золоті монети собі до кишені. Виходимо. На подвір’ї стоїть автомобіль.
П'ятеро поліцейських і я сяк-так залазимо до цієї тарадайки, і чорний, як вугілля, водій у білій поліцій— ній формі рушає. Я приголомшений і навіть не протестую: вирішую поводитися з гідністю. Тут нема чого чекати ні співчуття, ні милосердя. Будь справжнім чоловіком і не втрачай надії! Такі думки промайнули у мене в голові. І коли я виходжу з автомобіля, то сповнений рішучості мати вигляд справжнього чоловіка, а не бути ганчіркою. Це мені непогано вдається, і офіцер, що оглядає мене, каже:
— А цей француз загартований, навіть не хвилюється, що потрапив до наших рук.
Я входжу до його кабінету, скидаю бриля і, не чекаючи запрошення, сідаю. Свій клунок я затискую між коліньми.
— Ти говориш по-іспанському?
— Ні.
— Поклич шевця.
За хвилину входить низенький чоловік у синьому фартусі і з шевським Молотком у руці.
— Ти той француз, що рік тому втік із Ріоачі.
— Ні.
— Брешеш!
— Не брешу. Я не той француз, що рік тому втік із Ріоачі.
— Зніміть з нього наручники. Скинь куртку й сорочку. — Він дивиться в якийсь папірець. Там у нього опис татуювань.
— У тебе на лівій руці нема великого пальця. Так, це ти!
— Ні, це не я, бо я втік не рік, а сім місяців тому.
— Це те саме.
— Для вас те саме, а для мене ні.
— Бачу, ти страшний розбійник. Француз ти чи колумбієць, усі розбійники однакові — не визнають ніякої влади. Я тільки заступник коменданта цієї в’язниці й не знаю, що з тобою зроблять. Поки що я посаджу тебе разом з твоїми колишніми товаришами.
— Якими товаришами?
— Французами, яких ти привіз до Колумбії.
Поліцейські ведуть мене до камери, загратовані вікна якої виходять на подвір’я. Тут я застаю всіх п’ятьох своїх друзів, і ми обіймаємось.
— Друже, ми гадали, що ти врятувався, — каже Клузйо.
Матюрет плаче, як хлопчик. Решта троє теж приголомшені. Те, що я знов серед друзів, додає мені сили.
— Розповідай, — кажуть вони.
— Потім. А як ви?
— Ми тут уже три місяці.
— До вас добре ставляться?
— Ні добре, ні погано. Чекаємо, коли нас перевезуть до Барранкільї. Здається, вони хочуть передати нас французьким властям.
— От негідники! А втекти не можна?
— Ти тільки з’явився тут, а вже думаєш про втечу!
— А все ж таки? Гадаєш, я так просто змирюся! Вас дуже пильно охороняють?
— Удень не дуже, а ввечері ставлять окрему варту.
— Скільки їх?
— Троє.
— А як твоя нога?
— Все гаразд, навіть не кульгаю.
— Ви весь час замкнені?
— Ні, нас випускають погуляти на подвір’я. На дві години зранку й на три — пополудні.
— А що являють собою колумбійські в’язні?
— Є типи дуже небезпечні, трапляються серед них, здається, і злодії, і вбивці.
Пополудні на подвір’ї я відводжу вбік Клузйо й розмовляю з ним. Аж раптом мене викликають. Я рушаю за поліцейським і входжу до того самого кабінету, де був уранці. Тут застаю коменданта в’язниці й того самого поліцейського, що вже допитував мене. На почесному місці сидить дуже засмаглий, майже чорний чоловік. Це скоріше негр, аніж індіанець. Швець також тут.