— Французе, тебе схопили через сім місяців після того, як ти втік. Що ти робив увесь цей час?
— Я жив у індіанців гуахірів.
— Не глузуй з мене, а то покараю.
— Я кажу правду.
— В індіанців ніхто ніколи не жив. Тільки цього року вони вбили понад двадцять п’ять чоловік із берегової охорони.
— Ні, берегову охорону вбивають контрабандисти.
— Звідки ти знаєш?
— Я прожив там сім місяців. Гуахіри ніколи не виходять за межі своїх земель.
— Гаразд, може, це й правда. Де ти вкрав тридцять шість стопесових золотих монет?
— Монети мої. Їх подарував мені вождь одного гірського племені, його називають Праведником.
— А де ж той індіанець узяв таке багатство, щоб тобі дарувати?
— Гаразд, начальнику, скажіть: десь пропали золоті монети?
— Ні, не пропали. В нашому бюлетені такої крадіжки не зафіксовано. Але це не завадить мені навести довідки.
— Наведіть, це мені буде вигідно.
— Французе, ти дуже завинив, що втік із в’язниці в Ріоачі. Та ще більша твоя вина в тому, що ти допоміг утекти такому злочинцеві, як Антоніо. Він убив кількох чоловік із берегової охорони, і його мали розстріляти. Тепер ми знаємо: тебе самого розшукує поліція Франції, бо ти повинен відбувати довічне ув’язнення. Ти небезпечний убивця. Тож я не ризикуватиму. Я не хочу, щоб ти втік звідси, і не залишу тебе разом з рештою французів. Я посаджу тебе в карцер, і ти сидітимеш там аж до від’їзду в Барранкілью. Золоті монети ми тобі повернемо, коли з’ясується, що їх справді не вкрадено.
Я виходжу з кабінету, і мене ведуть до сходів у підземелля. Спускаючись униз, я нараховую двадцять п’ять східців і опиняюсь у ледь освітленому коридорі, обабіч якого тягнуться камери-клітки. Поліцейські відмикають одну з них і впихають мене до неї. Коли двері зачиняються, я відчуваю, як від липкої земляної долівки тхне гнилизною. З усіх боків до мене озиваються голоси. В кожній камері-клітці сидить по одному, по два або по три в'язні.
— Французе, французе! Що ти накоїв? Чого ти тут? Чи ти знаєш, що це — карцер смерті?
— Замовкніть! Дайте йому слово сказати! — лунає чийсь голос.
— Так, я француз. Я тут, бо втік із в’язниці в Ріоачі.
Вони добре розуміють мою калічену іспанську.
— Слухай, французе: на підлозі в твоїй клітці лежить дошка. На ній ти спатимеш. Праворуч стоїть бляшанка з водою, не накидайся на неї, бо воду приносять тільки вранці й дуже мало, а більше в них не випросиш. Ліворуч — відро, то буде твій нужник. Накрий його курткою. Тут тепло, куртка тобі не знадобиться, а відро треба накрити, щоб менше смерділо. Ми теж понакривали свої відра хто чим.
Я підходжу до грат і намагаюся розгледіти обличчя в камері-клітці навпроти. Їх лише двоє: одне індіанське — таке, як у поліцейських, що заарештували мене в Ріоачі, а друге негритянське, однак досить світле, молоде й гарне. Негр попереджає мене, що з кожним морським припливом вода затоплює і карцер. Але не треба жахатися — вода ніколи не підіймається вище живота. Не слід ловити пацюків, які лазитимуть по мені, — треба їх тільки бити й відганяти. Якщо я не хочу, щоб вони мене покусали, то не треба хапати їх руками.
— Ти давно в цьому карцері? — питаю його.
— Уже два місяці.
— А інші?
— Тут більше трьох місяців не тримають. Якщо хтось відсидить у карцері три місяці і його звідси не випускають, то це означає, що він повинен тут померти.
— А є хтось такий, хто просидів тут довше?
— Один сидить вісім місяців, але він довго не протягне. Вже майже місяць зводиться тільки навколішки. Не може встати. Коли буде великий морський приплив, він утопиться.
— Твоя країна — країна дикунів.
— А я тобі й не казав, що ми люди цивілізовані. Твоя країна теж не дуже цивілізована, коли засудила тебе до довічного ув’язнення. У нас, в Колумбії, так: або двадцять років, або смертна кара. Але до довічного ув’язнення ніколи не засуджують.
— Бачиш, і тут погано, й там погано.
— Ти вбив багатьох?
— Ні, одного.
— Неймовірно. Хіба засуджують на такий довгий строк за одне вбивство?
— Клянусь тобі, це правда.
— Тоді виходить, що твоя країна така сама дикунська, як і моя.
— Гаразд, не будемо сперечатися щодо своїх країн. Маєш слушність. Поліція — скрізь лайно. А що ти вчинив?
— Я вколошкав чоловіка, його сина й дружину.
— За віщо?
— Вони дали з’їсти льосі мого братика.
— Який жах!
— Мій братик кожного дня жбурляв каміння в їхнього синочка й розбив йому голову.