Я отримую папір, олівець і дві коробки сигарет. У карцері я вже три дні. Чи, правильніше сказати, три ночі, бо тут весь час темно. Закурюючи сигарету «П’єль роха», я відчуваю захват від того, що в’язні такі віддані один одному. Адже колумбієць, що передає мені сигарети, дуже ризикує. Якби його заскочили на гарячому, він неодмінно теж попав би до карцеру. Колумбієць це сам розуміє, і те, що він допомагає мені, — не просто мужність, а й благородство. Знов запаливши папір, я читаю: «Метелику, ми знаємо, що ти тримаєшся. Браво! Напиши, як тобі там. У нас усе без змін. Приходила, щоб побачитися з тобою, черниця, яка розмовляє по-французькому. Їй не дозволили поговорити з нами, але колумбієць запевняє, нібито встиг їй сказати, що ти у карцері смерті. Вона відповіла: «Я ще прийду». От і все. Обіймаємо тебе. Твої друзі».
Відповісти друзям нелегко, але все ж таки мені вдається нашкрябати: «Дякую за все. Я тримаюсь. Напишіть французькому консулові. Передачі нехай носить щоразу той самий каторжанин, щоб, коли викриють, покарали тільки одного. Не торкайтеся вістря стріл. Хай живе втеча!»
Втеча з в’язниці в Санта-Марті
Аж за двадцять вісім днів, після втручання бельгійського консула в Санта-Марті на ім’я Клаузен, я вибрався з тієї брудної печери. Негр Паласіос, — він вийшов з карцеру за три тижні по тому, як туди посадили мене, — здогадався сказати своїй матері під час побачення, щоб вона повідомила бельгійського консула, нібито в карцері знемагає один бельгієць. Зробити це йому спало на думку якось у неділю, коли консул провідував бельгійського в’язня.
Отож одного дня мене привели до кабінету коменданта.
— Чому ви, француз, поскаржилися бельгійському консулові? — спитав він.
Поруч у кріслі сидів чоловік років п’ятдесяти зі шкіряним портфелем на колінах — одягнений у біле, світлий, майже білий чуб, кругле й рум’яне, як у священика, обличчя.
Я враз оцінив ситуацію.
— Це ви сказали, що я француз. Так» я втік від французького правосуддя, але я бельгієць.
— О, ви бачите! — озвався чоловік з обличчям священика. — Чому ви не сказали про це раніше?
— Гадаю, це не мало для вас ніякого значення. Я справді не вчинив на вашій території ніякого злочину, хіба що тільки втік із в’язниці. Але ж у цьому немає нічого незвичайного.
— Гаразд, я переведу вас до ваших товаришів. Але, сеньйоре консуле, попереджаю вас: якщо він спробує втекти, я відразу посаджу його туди, звідки він щойно вийшов! Поведіть його до перукаря, а тоді поселіть до спільників, — наказав комендант охоронцеві.
— Дякую, пане консуле, — сказав я по-французькому, — і даруйте, що вас потурбували через мене.
— О Господи! Ви, мабуть, настраждалися в тому жахливому карцері! Швидше йдіть звідси. А то цей нелюд може передумати. Я ще провідаю вас. До побачення.
Перукаря на місці не було, і мене відвели до моїх друзів. Певне, я мав страшний вигляд, бо вони все примовляли:
— «Та невже це ти? Неймовірно!.. Що ті негідники з тобою робили?.. Не мовчи, кажи щось!.. Ти осліп? Що з твоїми очима? Чому ти весь час кліпаєш?..
— Ніяк не можу звикнути до світла. Тут воно надто яскраве для мене, мої очі звикли до темряви й тепер болять. — Я сідаю й дивлюся в темний куток. — Так мені краще.
— Від тебе тхне гнилизною, який жах! Навіть тіло про— смерділося карцером!
Я роздягся догола, і вони поклали мій одяг біля дверей. Мої руки, спина, стегна й ноги в червоних цятках, схожих на укуси наших блощиць, — це укуси дрібних крабів, що заповнюють карцери під час припливів. Це мене приголомшує, мені навіть дзеркало не потрібне, щоб роздивитися себе. Ці п’ятеро каторжан, які стільки побачили у своєму житті, замовкають, уздрівши мене в такому стані. Клузйо викликає поліцейського й каже йому, що коли тут нема перукаря, то принаймні є вода на подвір’ї. Той відповідає, що слід зачекати, коли нас випустять на прогулянку.
Я виходжу на подвір’я голісінький. Клузйо несе чистий одяг, який я маю надягти. З допомогою Матюрета миюся, намилюючись місцевим чорним милом. Що довше миюся, то більше з мене спливає бруду. Нарешті після багатьох намилювань та змивань я відчуваю себе чистим. За п’ять хвилин висушуюсь на сонці й вдягаюсь. Приходить перукар. Він хоче постригти мене наголо, а я кажу йому:
— Ні, підстрижи мене нормально й поголи. Я тобі заплачу.
— Скільки?
— Один песо.
— Підстрижи добре, — озивається Клузйо, — я дам тобі два песо.