Скупавшись, поголившись, підстригшись, надягши чисте вбрання, я почуваюсь так, ніби заново народився. Мої друзі не перестають мене розпитувати:
— На яку висоту підіймається вода? А пацюки? А стоноги? А намул? А краби? А куди дівається вміст із параш, і де беруться мерці, яких звідти виносять? Вони помирають природно чи накладають на себе руки? Чи, може, їм укорочують віку поліцейські?
Вони засипають мене запитаннями, і від довгої розмови мені хочеться пити. На подвір’ї в’язниці один торговець продає каву. За три години прогулянки я випиваю десять чашечок кави з цукром-сирцем. Нічого кращого я, здається, зроду не пив. Мене провідує негр, що сидів у камері-клітці навпроти. Він пошепки розповідає мені, як його мати викликала бельгійського консула. Я тисну йому руку. Він дуже пишається, що допоміг мені вибратися з карцеру, й додає;
— Побалакаємо завтра. На сьогодні досить.
У мене таке враження, ніби мої друзі сидять не в камері, а в палаці. Клузйо має власний гамак, якого купив за гроші. Він примушує мене лягти на нього. Я лягаю впоперек гамака. Клузйо дивується, і я пояснюю йому: якщо він лягає вподовж гамака, то просто не вміє ним користуватися.
Ми їмо, п’ємо каву, спимо, граємо в доміно й карти, розмовляємо по-іспанському між собою, а також із поліцейськими та— колумбійськими в’язнями, щоб краще засвоїти іспанську мову. Так минає день і навіть частина ночі. Важко заснути о дев’ятій вечора. Перед моїми очима пропливають одна за одною картини мого життя, від утечі з лікарні Сен-Лорана й до того дня, коли я опинився в Санта-Марті, — пропливають і прагнуть розгорнутися в нові події. Цей фільм не може урватися на моєму перебуванні в Санта-Марті, він повинен тривати далі, і він таки триватиме, друзі! Хай-но я тільки відновлю сили, й будьте певні: ще з’являться нові епізоди! Я знаходжу свої стріли та два листки коки: один із них зовсім висох, а другий ще трохи зелений. Я починаю жувати зелений листок. Усі здивовано дивляться на мене. Я пояснюю, що з такого листя роблять кокаїн.
— Ти з нас глузуєш!
— На, покуштуй.
Еге, від нього справді дерев’яніє в роті!
— А їх тут продають?..
— Не знаю. Клузйо, як тобі вдається тут усе оце купляти?
— Я поміняв у Ріоачі гроші, й тепер ні від кого не приховую, що маю їх.
— Комендант в’язниці забрав у мене тридцять шість стопесових золотих монет, а кожна така монета коштує триста песо. Колись я скажу йому.
— Всі вони тут голодні злидарі. Запропонуй йому якийсь гешефт.
— Добра думка.
У неділю я мав розмову з бельгійським консулом, коли той провідував у в’язниці свого земляка. Консул узявся мені допомагати. Він заповнив картку, записавши з моїх слів, що я народився в Брюсселі і мої батьки бельгійці. Я розповів йому про черниць і перли. Але він був протестант і не знав ні тутешніх черниць, ні священиків. Лише трохи знав єпископа. Щ6 ж до золотих монет, то консул порадив мені не домагатися їх. Це, мовляв, дуже ризиковано. Його мають попередити про наш від’їзд до Барранкільї за двадцять чотири години.
— Тоді ви зможете зажадати їх при мені, — сказав він. — Бо, якщо я правильно зрозумів, ви маєте свідків.
— Так.
— Але поки що нічого не вимагайте. Комендант здатний знову посадити вас до карцеру і, може, навіть убити. Ці золоті стопесові монети — справжнє багатство. Така монета коштує не триста песо, як ви гадаєте, а п'ятсот п’ятдесят. Отже, це чималі гроші. Не треба ризикувати. Що ж до перлів, то тут інша річ. Дайте мені час подумати.
Я запитую в негра, чи він не бажає втекти зі мною, і коли так, то як нам треба діяти. Його світла шкіра посіріла, коли він почув про втечу.
— Благаю тебе, чоловіче, навіть не думай про це! Якщо ти провалишся, то на тебе чекає жахлива повільна смерть. Ти вже трохи покуштував того карцеру. Зачекай, коли вас відвезуть до Барранкільї. А тут це буде самогубством. Хочеш загинути? Тож сиди спокійно. В усій Колумбії не існує такого карцеру, якого ти вже не спізнав. Навіщо ж тут ризикувати?
— Так, але тут, де мур не такий високий, здійснити втечу відносно легше.
— Чоловіче, легше чи ні, але ти не розраховуй на мене. Ні на втечу з тобою, ні на допомогу тобі. Навіть не хочу про неї говорити, — і він, зляканий, покидає мене, додавши на ходу: — Французе, ти ненормальна людина, ти збожеволів, думаючи про можливість здійснити таке тут, у Санта-Марті!
Кожного ранку й кожного надвечірку я придивляюся до колумбійських в’язнів, які сидять тут за тяжкі злочини. В усіх них пики вбивць, але, здається, вони упокорилися. Страх потрапити до карцеру цілком їх паралізував. Чотири-п’ять днів тому з карцеру випустили дебелого чолов’ягу, на голову вищого за мене, на кличку Кайман. Він здобув собі славу вкрай небезпечної людини. Я заводжу з ним мову, потім після трьох-чотирьох прогулянок кажу йому: