— Ну, а вона?
— Ірландка вся аж тремтіла, коли читала ігумені листа. Але та нічого. Тільки понурила голову, висунула шухляду письмового стола й мовила: «Торбинка з його перлами ціла— цілісінька. Ось вона. Хай Бог простить того, хто согрішив проти цього чоловіка. Перекажіть йому, що ми молимося за нього». От і все, голубе! — радісно закінчив свою розповідь комендант.
— Коли ми продамо перли?
— Завтра. Я не питаю тебе, де ти їх узяв, я знаю, що ти небезпечний розбійник, але знаю й те, що ти порядний чоловік, людина слова. Візьми ось шинку, пляшку вина, кілька буханців французького хліба й відсвяткуй зі своїми товаришами цей пам’ятний день.
— На добраніч.
І я повертаюся з дволітровою пляшкою к’янті, трьома кілограмами копченої шинки та чотирма довгими буханцями французького хліба до камери. Сьогодні в нас святкова вечеря. Шинка, хліб та вино швидко зникають. Усі ми їмо й п’ємо з добрим апетитом.
— Гадаєш, адвокат може щось зробити для нас?
Я регочу. Сердеги, навіть вони повірили в адвоката!
— Не знаю. Треба все добре вивчити й порадитися, перше ніж платити.
— Краще буде, — озивається Клузйо, — коли ми заплатимо тільки в разі успіху.
— Еге ж, треба знайти адвоката, який би пристав на цю пропозицію.
Я більше нічого не кажу. Мені стає трохи соромно.
Наступного дня знову приходить ліванець.
— Усе це не просто, — каже він. — Спершу треба розікласти перли за розміром, потім за блиском і формою, роздивитися, чи вони круглі, а чи гранчасті.
Виявляється, і це не все. Ліванець повинен привести ще одного, досвідченішого від себе покупця. Та за чотири дні він таки залагоджує справу і платить мені тридцять тисяч песо. В останню мить я беру собі одну рожеву перлину й д, ві чорні, щоб подарувати їх дружині бельгійського консула.
Покупці не пропускають нагоди сказати мені, що ці три перлини коштують п’ять тисяч песо. Та все ж таки я їх забираю.
Бельгійський консул, перш ніж узяти перлини, довго відмовляється. Він візьме на збереження моїх п’ятнадцять тисяч песо. Отже, я маю двадцять сім тисяч песо. Тепер слід вигідно провести третю справу.
Як же використати ці гроші? В Колумбії добрий робітник заробляє за день вісім-десять песо. Виходить, двадцять сім тисяч песо — це велика сума. Куватиму залізо, поки гаряче.
Комендант одержав двадцять три тисячі песо. Якби до його рук потрапили й мої двадцять сім тисяч, то він мав би п’ятдесят тисяч песо.
— Коменданте, скільки треба мати грошей, щоб завести якусь комерцію і жити краще, ніж ти живеш?
— Щоб завести таку комерцію, треба мати тисяч сорок п’ять — шістдесят.
— І який прибуток це дало б? Разів у три чи, може, й у чотири більше, ніж ти заробляєш?
— Ні. Разів у п’ять-шість більше.
— То чом би тобі не стати комерсантом?
— Для цього мені треба вдвічі більше, ніж я маю.
— Слухай, коменданте, я хочу тобі запропонувати ще й третю справу.
— Не жартуй зі мною!
— Правду кажу. Хочеш мати й мої двадцять сім тисяч? Якщо забажаєш, вони стануть твоїми.
— Як?
— Дай мені змогу втекти.
— Ось що, французе, я знаю, ти не довіряв мені. Може, раніше ти й мав рацію. Але тепер, коли завдяки тобі я вибився із злиднів і маю змогу купити будинок, послати дітей до платної школи, затям собі: я твій друг. Я не хочу тебе обкрадати й не хочу, щоб тебе вбили. Тут я нічим тобі не зараджу, навіть за велике багатство. Я не можу допомогти тобі утекти. Твоя втеча закінчиться невдачею.
— А якщо я доведу, що все буде гаразд?
— Тоді побачимо, але спершу добре подумай.
— Коменданте, ти маєш друга серед рибалок?
— Маю.
— А він не міг би продати мені човна й вивести мене в море?
— Не знаю.
— Скільки приблизно коштує човен?
— Дві тисячі песо.
— А якщо я дам йому сім тисяч, а тобі — двадцять тисяч, ви згодитеся?
— Французе, мені вистачить і десять тисяч, залиш дещо собі.
— Влаштуй усе як слід.
— Ти тікатимеш сам?
— Ні.
— А скільки вас буде?
— Троє.
— Я побалакаю зі своїм другом.
Я вражений тим, як змінився комендант у ставленні до мене. В грудях цього типа з пикою вбивці б’ється добре серце.
На подвір’ї я розмовляю з Клузйо та Матюретом. Обоє відповідають, щоб я чинив як знаю, вони, мовляв, цілком покладаються на мене. Ця їхня відданість дає мені неабияке задоволення. Я не зловживатиму нею, ні. Я беру на себе велику відповідальність і діятиму обережно. Але я повинен попередити й решту наших товаришів. Уже близько дев’ятої години вечора. В такий час ми п’ємо каву. Я гукаю торговця, і він наливає нам шість чашок гарячої кави.