– Може, станемо й перечекаємо зливу? – спитала молода жінка на передньому сидінні.
– Та ми вже в’їжджаємо в місто, – відповів чоловік за кермом.
Ще двоє пасажирів – діти, дівчинка й хлопець. Вони мовчки сиділи позаду і лиш спостерігали за зустрічними вогнями, які час до часу освітлювали салон і навіть сліпили очі.
І раптом автівку розвернуло на дорозі. Хаотичні спалахи світла, скреготіння металу, зойки потерпілих.
Троє загиблих на місці, тяжко травмована дівчинка. Поки її виходжували у лікарнях, вона звикала до того, що осиротіла. Опіку над нею взяв татів брат – дядько Павло з дружиною. Це їхній син – Ілля – не вижив у тій аварії...
А Ярина вижила, та що це було за життя? Від операції до операції, і ніхто не обіцяв, що вона колись встане на ноги. Коли у медичну карту вписували її діагноз і визначали ступінь інвалідності, дівчинка ледве стримувалася, щоб не заплакати, Стримувалася, бо дядькові й тітці було нелегко...
За три роки біль стишився, та не забувся. “Живі повинні жити”, – казала їй санітарка в реанімації. І Яринка їй повірила.
Найпершим випробуванням для дівчинки стала прогулянка після лікарні. В осінньому парку – жовто й мокро. Тітка Наталя штовхає поперед себе колісне крісло з блідою немічною Яриною. Вона хоч і їде, та все одно стомлюється від свіжого повітря, від безсилля, від поглядів перехожих. Ось дві жінки привіталися з тіткою, промовили кілька фраз і пішли собі далі. Ніби й далеченько вже були, як підступний порив вітру приніс їхні голоси.
– То Бог за гріхи карає, – мовив осудливий голос.
– Та які вже там гріхи?! – відповів жалісливий.
– Значить, були! – наполягав осудливий.
А потім – знову шелестіння і гомінкі голоси дітей, що бігали алеями жовтого мокрого парку, наздоганяючи метких хвостатих білок.
Того року, призвичаївшись до лікарняних палат, Ярина дуже подорослішала і майже ніколи не плакала, хоч довелося витримувати нелюдський біль. Але повернувшись із прогулянки, не могла стриматися. Такої гіркоти на серці без плачу не вгамувати. Приїхала “швидка”, лікар вколов заспокійливе, після чого дівчина заснула. Та, згадуючи той випадок у парку, ніяк не могла позбутися думки, що своїм каліцтвом спокутує чиїсь гріхи, що той трагічний випадок – помста, яка прийшла в родину з нічною аварією, що її – Ярину – за щось покарано...
З того часу їй снилися авто на слизькому асфальті, сліпучі вогні, скреготіння металу і вчувався мамин голос, а інколи – татів. Після тих снів дівчина два-три дні не вставала з ліжка – така була немічна. Та життя тривало, і вона збирала сили для руху: щоб сісти в ліжку, щоб спертися руками на поручні колісного крісла, щоб крутнути колеса і поїхати хоча б із кімнати в кімнату.
Розділ 3
Сашко, Санько й Артем вже цілу годину впрівали на городі баби Гані, перекопуючи його заступами від паркану і аж до смужки зеленого гудиння, на якому вже зав’язалися гарбузи. Баба обіцяла заплатити за роботу, тож Артем, хоч і не мав великих навиків бувалого аграрника, узявся допомагати. Не знати, чи заступи в баби були затуплені, чи той шматок городу надто втоптаний, чи хлопці хирляві, бо робота рухалася поволі. Друзі більше теревенили, ніж працювали.
– Що заробите – те й віддасте, а решту попросите зачекати, – радив хлопцям Артем.
– Ага! Ти бачив того Градового? Та він лихий, як дідько! – відбивався Сашко. – Прожене нас та й годі!
– Не прожене, – запевнив Артем, – він дядько суворий, та справедливий.
– То до тебе він був справедливий, бо ти йому гроші приніс, – закусив губу Санько. – Люди добрішають, коли бачать гроші. А коли бабла нема – то, звиняйте, ми вам не друзі.
– Сашко каже правду, – погодився Санько. – Гроші – рушійна сила! Пішов би оце я город бабі Гані копати, якби заява Градового не лежала в поліції? Ні за що в світі! Але ж сказано: вернемо гроші – забере заяву. Ото й паримося за копійки!
– Ти менше налягай на язик, а більше на руки й ноги, – порадив Артем, встромивши заступ в землю.
– Ти бач, дачник мене повчатиме! – єхидно зауважив Санько, але базікати перестав, і всі троє мовчки перекопували частку городу. Першим почав Артем:
– Ярина Градова теж... нормальна.
– Ну ти даєш! Як це “нормальна”? – глузливо вирячився Санько.
– Нормальна... розмовляти з нею цікаво... – розгубився Артем.
І хто його за язика тягнув?
– Дивись мені, – гмикнув Сашко, не припиняючи копати.
– Та ти втріскався, дачнику! – вишкірився Санько.
– Що ти вигадуєш? – зніяковів Артем.