— Вам не подобається інтер’єр, — наполягав дідусь.
— Так і є, — мамин голос критичний.
— Мені здається, це невчасно, — зауважила Керрі.
— Я б скористався твоїми порадами, — звернувся дідусь до Бесс. — Може, приїдеш і поглянеш на все уважно? Скажеш мені, що думаєш?
— Я…
Він нахилився до столу.
— А ще я можу його продати.
Нам усім відомо, що тітка Бесс поклала око на будинок у Бостоні. Усі тітки хотіли б ним володіти. Цей будинок коштує чотири мільйони долларів, і вони виросли в ньому. Але Бесс живе ближче за всіх до нього, і лише у неї достатньо дітей, щоб заповнити всі спальні.
— Тату, — різко озвалася Керрі. — Ти не можеш його продати.
— Я можу робити все, що завгодно, — сказав дідусь, наколюючи останній помідор на тарілці і кладучи його до рота. — Тобі він подобається і так, Бесс? Чи тобі б хотілося його переробити? Вирішуй, не будь ганчіркою.
— Я б з радістю допомогла тобі, якби ти вирішив щось змінити, тату.
— Та невже? — вигукнула мама. — Лише вчора ти розповідала, яка зайнята, а сьогодні погоджуєшся допомагати з ремонтом бостонського будинку?
— Він попросив нашої допомоги.
— Він попросив твоєї допомоги. А нас ти викреслюєш, тату?
Мама напилася.
Дідусь розсміявся.
— Розслабся, Пенні.
— Я розслаблюся, коли питання нерухомості владнається.
— Ти доведеш нас до божевілля, — пробурмотіла Керрі.
— Що ти там кажеш?
— Тату, ми всі тебе любимо, — голосно сказала Керрі. — Це був важкий рік, я знаю.
— Якщо ти божеволієш, то це твій власний триклятий вибір, — заперечив дідусь. — Опануй себе. Не можу ж я відписати нерухомість божевільним.
ПОГЛЯНЬМО Ж на моїх тіточок тепер, сімнадцятого літа. Ось тут, у японському саду Нового Клермонту, мама обіймає Бесс, яка тягнеться, щоб відрізати Керрі шматок малинового торта.
Навколо прекрасна ніч, а ми — прекрасна родина. Я не знаю, що змінилося.
— У ТАФТА Є ДЕВІЗ, — кажу я Міррен. Опівніч. Усі Брехуни грають у скрабл у кімнаті-студії в Каддлдауні.
Моє коліно торкається стегна Ґета, хоча я не впевнена, чи відчуває він. Поле майже заповнене літерами. Мій мозок втомився. У мене погані букви.
Міррен відсторонено переставляє свої фішки.
— У Тафта є що?
— Девіз, — повторюю я. — Знаєш, типу як у дідуся.
— «Не будь ганчіркою», «не сиди на задніх рядах». — Міррен імітує інтонацію дідуся.
— «Ніколи не жалійся, нічого не пояснюй», — додає Ґет. — Здається, це з Дізраелі.
— О так, це його улюблений, — каже Міррен.
— О Боже, Кейді! — горлає Джонні. — Ти можеш просто скласти слово і дати іншим змогу зробити хід?
— Не кричи на неї, Джонні, — просить Міррен.
— Пробач. Чи не була б ти така ласкава скласти вже це довбане слово?
Моє коліно торкається Ґетового стегна. Я справді не в змозі думати.
Складаю коротке невдале слово. Джонні виставляє свої фішки.
— «Наркотики тобі не друзі!» — повідомляю я. — Це девіз Тафта.
— Та ну! — сміється Міррен. — Звідки він цього набрався?
— Може, у них в школі проводять бесіди про наркотики. До того ж близнючки провели обшук у моїй кімнаті і доповіли йому, що в мене повний комод пігулок, тому він хотів переконатися, що я не наркоманка.
— Боже мій! — зітхає Міррен. — Бонні та Ліберті — це катастрофа. Мені здається, вони клептоманки.
— Серйозно?
— Вони вкрали снодійне моєї мами та її діамантові сережки. Гадки не маю, куди вони збираються носити ті сережки так, щоб мама їх не застукала. До того ж їх двоє, а сережки тільки одні.
— Ти з ними про це говорила?
— Намагалася з Бонні. Але це безнадійно. — Міррен знов переставляє свої фішки. — Мені подобається ідея девізу, — продовжує вона. — Я думаю, фраза, що надихає, може провести тебе крізь важкі часи.
— Яка, наприклад? — питає Ґет.
Міррен замислюється:
— «Будь трохи добрішим, ніж мусиш».
Від цього ми всі замовкаємо. З цим неможливо сперечатися.
Потім Джонні каже:
— «Не їж нічого, більшого за власну дупу».
— Ти їв щось більше від власної дупи?
Він киває, весь такий урочистий.
— Добре, а що у тебе, Ґете? — питає Міррен. — Який девіз?
— У мене немає.
— Не може бути.
— Ну добре. — Ґет дивиться на нігті на руках. — «Не мирися зі злом, яке можеш змінити».
— Я з цим згодна, — кажу я. Тому що справді згодна.
— А я ні, — озивається Міррен.
— Чому?
— Дуже мало чого ми можемо змінити. Потрібно приймати світ таким, який він є.
— Ні, це не так, — відповідає Ґет.