— Просто все змушує мене…
Він замовк.
— У світі все переплуталося, все.
— Так.
— Може, мені слід… — Ґет узяв мої руки у свої й повернув їх, щоб побачити написи на долонях, — слід жити сьогодні і не турбуватися весь час.
Моя долоня була в його мокрій долоні.
Я тремтіла. Його руки були голі та мокрі. Колись ми постійно трималися за руки, та він не торкався мене все літо.
— Добре, що ти саме так дивишся на світ, — відповіла я.
Ґет відпустив мене і знову ліг на воду.
— Джонні хоче, щоб я стулив пельку. Тобі та Міррен нудно мене слухати.
Я поглянула на його профіль. То був не просто Ґет. То були сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава. Усе це було там, у ньому — у розрізі його карих очей, у гладенькій шкірі, у вивернутій нижній губі. У його внутрішніх пружинах була прихована енергія.
— Я відкрию тобі таємницю.
— Яку?
Я знову торкнулася його руки. Він не забрав її.
— Коли ми кажемо «замовкни, Ґет» — це зовсім не те, що ми хочемо сказати.
— Ні?
— Ми хочемо сказати, що любимо тебе. Ти нагадуєш нам, що ми егоїстичні покидьки. На відміну від тебе.
Він опустив очі. Посміхнувся.
— Ти справді так думаєш, Кейді?
— Так.
Мої пальці ковзали по його руці, простягнутій на воді.
— Не можу повірити, що ви у воді! — Джонні стояв по щиколотку в океані, підкотивши джинси. — Вона крижана. У мене зараз пальці повідмерзають.
— Вона приємна, коли зайдеш! — гукнув у відповідь Ґет.
— Серйозно?
— Не дрейф! — горлав Ґет. — Будь мужиком і зайди вже в ту грьобану воду.
Джонні засміявся і зайшов. Міррен — за ним.
І то було неймовірно.
Серпанок ночі довкола нас. Шум океану. Ячання чайок.
ТІЄЇ НОЧІ я не могла заснути. Після опівночі він покликав мене на ім’я.
Я визирнула у вікно. Ґет лежав на спині на дерев’яній доріжці, що веде в Уїндермір. Золоті ретривери, усі п’ятеро, лежали поряд із ним: Бош, Ґрендел, Поппі, Принц Філіп і Фатіма. Вони дружньо метляли хвостами.
Місячне сяйво надавало їм блакитного відтінку.
— Йди сюди, — покликав він.
Я пішла.
У мами не горіло світло. Решту острова поглинула темрява. Ми були самі, якщо не зважати на собак.
— Сунься, — сказала я.
Доріжка була неширока. Коли я лягла поряд із ним, наші руки торкнулися: моя — гола, його — в оливковій мисливській куртці.
Ми дивилися в небо. Там було так багато зірок, ніби вони влаштували святкування, грандіозну протизаконну вечірку, яку галактика затіяла після того, як людей було вкладено в ліжечка.
Я раділа, що Ґет не намагається продемонструвати свої знання з астрономії і не розповідає якоїсь маячні про загадування бажань. Але при цьому я не знала, як дати раду в його тиші.
— Можна взяти тебе за руку? — запитав він.
Я вклала свою долоню в його.
— Усесвіт зараз видається таким величезним, — сказав він. — Мені потрібно триматися за щось.
— Я тут.
Його великий палець гладив мене по долоні. Усі мої відчуття зосередилися там, оживаючи від кожного дотику його шкіри до моєї.
— Я не впевнений, що я хороша людина, — озвався він незабаром.
— Я теж не впевнена, чи хороша я. Я імпровізую. Вдаю.
— Ага. — Ґет на хвилинку замовк. — А ти віриш у Бога?
— Наполовину.
Я намагалася подумати про це всерйоз. Я знала, що Ґета не влаштує абияка відповідь.
— Коли справи не дуже добрі, я молюся чи уявляю, що мене чує той, хто мене оберігає. Наприклад, кілька днів після того, як тато пішов, я думала про Бога. Для захисту. Але решту часу я просто продираюся крізь щоденне життя. Анітрохи не релігійно.
— Я більше не вірю, — сказав Ґет. — Та подорож до Індії, злидні… Я не можу уявити Бога, який би допустив це. Потім я повернувся додому і став помічати це на вулицях Нью-Йорка. Хворі та голодні є навіть у найбагатшій нації світу. Я просто не можу уявити, що хтось оберігає їх. А це означає, що і мене не оберігає ніхто.
— Та це не робить тебе поганим.
— Моя мама вірить. Її виховали буддисткою, але зараз вона ходить до методистської церкви. Вона не надто тішиться мною.
Ґет майже ніколи не говорив про свою матір.
— Ти не можеш вірити лише тому, що вона каже тобі «вір», — cказала я.
— Ні, питання в тому, як бути хорошою людиною, якщо більше не віриш.
Ми вдивлялися в небо. Ретривери зайшли до Уїндерміру крізь клапан для собак.
— Ти змерзла, — помітив Ґет. — Давай я дам тобі куртку.
Мені було не холодно, але я сіла. Він теж сів. Розстібнув свою оливкову мисливську куртку і скинув її. Дав мені.
Вона була нагріта його тілом. Заширока в плечах. Тепер його руки були голі.
Я хотіла поцілувати його там, вдягнена в його мисливську куртку. Та не поцілувала.
Можливо, він кохав Ракель. Ті фотки в його телефоні. Та висушена троянда в конверті.
ЗА СНІДАНКОМ наступного ранку мама попросила мене переглянути татові речі на горищі Уїндерміру і взяти собі, що захочу. Решти вона збиралася спекатися.
Уїндермір гостроверхий та кутастий. У двох спальнях з п’яти похилий дах, і це єдиний будинок на острові, в якому є повноцінне горище. Тут є також великий ґанок і сучасна кухня, з оновленими мармуровими стільницями, які виглядають трохи не до діла. Просторими кімнатами бігають п’ять ретриверів.
Ми з Ґетом залізли на горище, прихопивши пляшки з холодним чаєм, і влаштувалися на підлозі. Тут пахло деревом. Крізь вікно всередину проникав квадрат світла.
Ми бували на горищі раніше.
Водночас ми тут ніколи не були.
Книжки були татовим читвом для відпусток. Спортивні мемуари, легкі детективи, скандальні одкровення рок-зірок, написані старими людьми, про яких я ніколи не чула. Ґет не особливо придивлявся. Він сортував книжки за кольором обкладинки. Червона купка, блакитна, коричнева, біла, жовта.
— Хочеш щось почитати? — запитала я.
— Можливо.
— Як щодо «Першої бази» чи «Дороги в нікуди»?
Ґет засміявся. Похитав головою. Вирівняв блакитну купку:
— «Запали з поганим мною»? «Зірка танцполу»?
Він знову засміявся. Потім умить став серйозним.
— Кейденс?
— Що?
— Замовкни.
Я дозволила собі довго не зводити з нього очей. Кожна риса його обличчя була такою рідною, та водночас я ніби бачила його вперше.
Ґет посміхнувся. Сяючий. Сором’язний. Він став на коліна, зруйнувавши в процесі кольорові книжкові вежі. Простягнув руку і погладив моє волосся.
— Я кохаю тебе, Кейді. Справді.
Я нахилилася і поцілувала його.
Він торкався мого обличчя. Спустився рукою по шиї до моєї ключиці. Світло з горищного вікна падало на нас. Наш поцілунок був наелектризованим і ніжним,
і обережним, і впевненим,
налякав нас,
але був неймовірно правильним.
Я відчувала, як кохання перетікає від мене до Ґета і від Ґета до мене. Ми були теплі і змерзлі, молоді і старі, ми були живі.
Я думала: «Так і є. Ми вже кохаємо одне одного. Вже кохаємо».
НАС ЗАСТУКАВ ДІДУСЬ. Ґет підстрибнув. Незграбно відступив у купу розсортованих за кольором книжок, розкиданих на підлозі.
— Я вас перервав, — сказав дідусь.
— Ні, сер.
— Авжеж, перервав.
— Вибач за пилюку, — мовила я.
Як незручно.
— Пенні подумала, що тут може бути щось, що я захочу прочитати.
Дідусь витягнув старе плетене крісло на середину і нахилився над книжками.
Ґет залишився стояти. Йому доводилося згинатися під скошеним дахом горища.
— Обережно, молодий чоловіче.
— У якому сенсі?
— Голова. Ви можете забитися.
— А, дійсно, — сказав Ґет. — Так, справді, я можу забитися.