«І тільки тоді виявилося, наскільки великого недогляду припустився професор Свааб: перед початком досліджень він не отримав дозволу С.О.С., профспілки гомосексуалістів. Так що наслідки не можна було ні побачити, ні почути: недільного ранку велика група активістів зібралася перед помешканням професора Свааба в Аместелфеені й хором голосно скандувала: «Діку, відріж собі свого товстого». Досить дивно, якщо врахувати, що дослідження професора Свааба хоч і пов’язані з сексуальністю, проте вивчають мозок, а не статеві органи. Але симпатики цієї профспілки мозку не мають, лише мають статеві органи, тому для них це підходило».
Минуло три тижні, поки буря вщухла. Потім Аятола Хомейні видав фетву про «Сатанинські вірші» Салмана Рушді, і вся увага переключилася на британського письменника індійського походження. Коли дим розвіявся, а я все ще стояв на своєму, президент KNAW професор Давід де Вілд (David de Wied) дав інтерв’ю щоденній газеті «De Telegraaf», в якому підтримав мене і висловив сподівання, що такі речі більше не повторяться. Шкода, що він не зробив цього на кілька тижнів раніше.
Але була також і приємна реакція, наприклад, малюнки Петера фан Страатена (Peter van Straaten), або оголошення про знайомство в газеті «Vrij Nederland»: «Приємний чоловік (37, 187, 89 кг, блондин, голубі очі) з великим гіпоталамусом шукає пару. Код номер…» Або таке «Шукаю: велике супрахіазматичне ядро, поштова скринька 654 Вагенінген». Минуло 17 років, поки «Gay Krant» по-іншому оцінила ті часи в статті під промовистим заголовком «Розлючені гомики були на хибному шляху». Примітно, що Роб Тілман до своєї колонки в цьому ж таки випуску «Gay Krant» після всіх років, що минули, все-таки взяв похмурий заголовок «Свааб нічого не навчився».
Коли 1995 року в журналі «Nature» ми вперше написали про спотворення статевої диференціації у транссексуалів (рис. 11), реакція на це була зовсім позитивною. Транссексуали одразу скористалися публікацією, щоб добитися зміни статі в свідоцтві про народження чи паспорті в тих країнах, де це досі було неможливим. Європейська Судова Палата також використала цю статтю відповідним чином, а в Англії вона відіграла важливу роль в ухваленні закону про транссексуалів. Сьогодні публікують чимало статей про відмінності в людському мозку, пов’язані із гендерною ідентичністю та сексуальною орієнтацією, і вони вже не здіймають такої хвилі в суспільстві (див., наприклад, мою статтю в «Proceedings of the National Academy of Sciences», США, 2008 р.). До того ж ця тематика викликає жвавий інтерес у науково-популярних журналах.
Як уже було зазначено (див. розділ IV.1), під час диференціації нашого тіла та мозку в чоловічому чи жіночому напрямку можуть виникати проміжні форми, які інколи призводять до важких наслідків. Суперечливим прикладом такого випадку є жінка, якій нібито вдалося в середньовіччя у строго чоловічому середовищі ієрархічно організованої «матері»-церкви зійти на папський престол у Римі. Схоже, відтоді в Римі вжили заходів, щоб виключити можливе повторення такої «катастрофи». Історію Папи-жінки, описану близько 1250 року домініканським монахом Жаном де Меллі, екранізували 1972 року. Ніхто до пуття не знає, казка це, легенда чи ретельно приховувана правда. Де-не-де можна знайти якусь інформацію про цю дивну справу. Очевидно, мова йде про молоду англійку, яка народилася в Майнці приблизно 833 року і якій, одягнутій чоловіком, 854 року вдалося бути одноголосно обраною Папою. Перед тим вона в чернечому одязі об’їздила Європу і своєю компетентністю справила неабияке враження. Під іменем Івана Анґлікуса («англійця») чи Івана VIII вона нібито стала наступником Лева IV і пробула Папою три роки. Її не могли викрити, аж поки вона не завагітніла від свого слуги і не народила дитину прямо під час великодньої процесії біля базиліки Святого Климента в Римі, вразивши присутню публіку. Так жінку викрили і жорстоко вбили просто на вулиці. Її наступник Бенедикт ІІІ зробив усе можливе, щоб на всі часи стерти будь-яку згадку про неї. В офіційній версії ватиканського каталогу Пап немає жодного сліду Іванни.
Хоча католицька церква офіційно систематично заперечує цю історію, існують натяки на те, що така подія дійсно мала місце. Папа Іван ХХ 1276 року нібито змінив ім’я на Івана ХХІ, щоб у рахунок можна було включити Папу-жінку. Про існування «папиці» свідчить також той факт, що під погруддям всіх інших Пап у кафедральному соборі Сієни знаходилася скульптурна голова Івана VIII «Femina de Anglica». Проте 1600 року за наказом Папи Климента VIII її прибрали. А ще є той стілець із діркою, який в Італії називають «la sedia gestatoria», що нагадує родильний стілець. Це досить дивно, бо викликає запитання: що робить у Ватикані родильний стілець? Подейкують, що на цей стілець садовили всіх наступних кандидатів, щоб знову не обрати на Папу жінку. Нібито наймолодший із присутніх духовних чинів мацав рукою у дірці під стільцем, щоб торкнутися геніталій кандидата і дати знак: «Testiculos habet et bene pendendes» («Яєчка є і тримаються міцно»). І присутні кардинали нібито мали на це відповісти: «Habe ova nostra Papa» («Наш Папа плідний» — начебто йому це було потрібно). Професор Марія Нью (Maria New), нью-йоркська лікарка, дитячий ендокринолог італійського походження, припускає, що в «папиці», імовірно, була конгенітальна гіперплазія наднирників, форма «порушення сексуальної диференціації», що виникає, коли в утробі наднирники дівчинки виробляють занадто велику кількість чоловічого гормона тестостерону. Через це виростає дуже великий клітор, майже як пеніс, і поведінка також нагадує чоловічу. Та цей діагноз є суто спекулятивним.