— Хлопче, тобі ж на користь, якщо виявиться, що в мене бар загорівся! Хто таке бачив, щоб о восьмій будити чесних людей!
Але Рамона лагіднішає, бо колись Петер теж був її хлопчиком. Вона багато разів телефонувала йому, щоб він дотягнув додому свого п’яного старого, а сам Петер із того часу майже не торкався до спиртного. Його життя формувалось під впливом прагнення усе виправити. Зробити так, щоб усі були задоволені. Приховати чужі помилки. Взяти на себе відповідальність. І зараз Петер зізнається:
— Рамоно, скоро буде пресконференція. У фабрики будуть нові власники, іноземці, вони і є тим «загадковим спонсором» для «Бйорнстад-Хокею», про якого всі говорять. Я повинен виступити перед журналістами і дати обіцянку, що знесу трибуну зі стоячими місцями і… позбудуся бандитів.
Можливо, Рамону це шокує, але якщо й так, вона не показує навіть тіні здивування, лише припалює сигарету.
— І як це мене стосується?
Петер прокашлюється.
— Мені дозволять висунути свою кандидатуру до правління клубу. Кандидатуру того, кого захочу.
— Гадаю, Фрак підійде найліпше, — фиркає Рамона.
— Фрак хоче, щоб це була ти. Я теж, — відповідає Петер.
З Рамониної ніздрі виходить тоненька хмарка диму — єдиний знак її здивування.
— Хлопче, ти головою вдарився? Ти сам знаєш, що я… після того, що ти хочеш зробити Теему і хлопцям? Вони МОЇ хлопчики! Трибуна зі стоячими місцями — це… це ж, дідько би взяв, це також їхній клуб!
Петер тримає спину прямо, але його голос обривається.
— Заради клубу я роблю все, на що здатний. Але мені стало відомо, що комусь «не хочеться добровільно віддавати владу». Для того, щоб я справді міг знати, що борюся за клуб не з власної корисливості, мені треба мати у правлінні когось, хто буде зі мною сперечатися. Хто наважиться мені протистояти.
Рамона тихо курить.
— Якщо ми обоє будемо боротися за те, у що віримо, хтось із нас врешті залишиться без роботи.
Петер киває.
— Але якщо ми обоє будемо боротися задля блага клубу, тоді клуб від цього виграє.
Рамона тісніше підв’язує свій халат. Довгий час щось обдумує. А тоді наморщує чоло.
— Будеш снідати?
— Яким сортом? — цікавиться Петер.
Рамона бурчить.
— У мене точно десь є кава. Чи що ви тепер п’єте, непитущі.
І Рамона нарешті отримує місце у правлінні клубу «Бйорнстад-Хокей», але вони навіть не встигають це обговорити — їх переривають. Спершу дзвонить мобільний у Петера, це телефонує Фрак. У нього одне запитання: «Ти вже чув про Беньяміна?». Так Рамона й дізнається про все. Їй до кінця життя буде соромно за свою реакцію, Петеру також, тому що найперша їхня думка: «Ні, тільки не це!».
Наші спонтанні реакції найчастіше бувають найдурнішими.
Правда про людей — це вогонь, руйнівний і нещадний. Правда про Беньї палахкотить по Бйорнстаду і Геду, а всім, хто мав найменшу причину заздрити Беньї чи погано про нього думати, тепер видно тріщину в його броні. І вони встромлюють туди ножі, щосили, кожен із них.
Небагатьом стало б духу сказати Беньї щось в очі, тому всі поводяться так, як звикли: говорять про нього, а не з ним. Треба дегуманізувати Беньї, перетворити його на об’єкт. Існує тисяча способів, як це зробити, але нема нічого простішого за той, який ми практично завжди використовуємо: треба забрати від нього ім’я.
Тому, коли поширюють «правду», ніхто не пише в телефоні чи на комп’ютері «Беньямін» або «Беньї». Усі пишуть «хокеїст». Або «учень». Або «цей молодий хлопець». Або «гомік».
Опісля частина з них скажуть, що вони не мають ненависті до гомосексуалів, що ненавидять лише Беньї. Багато стверджуватимуть, що «ми просто здивувалися, що саме… він». Ще інші докинуть, що «якби ж ми бачили хоча б якийсь… знак… може, тоді нам було б легше це сприйняти».
Будуть і такі, хто запропонує глибокий культурологічний аналіз, запевняючи, що символом світу спорту, а можливо, і світу хокею зокрема, є глибоко маскулінний ідеал, чим лише поглиблять загальний шок. Інші стануть стверджувати, що реакція на новину насправді не була аж такою різкою, якою її прагнули зобразити в медіа. Що все «перебільшено».
Чийсь голос, можливо, скаже, що «ми ж не виступаємо проти них», інший докине, що «ми просто не хочемо, щоб усе місто стало… таким, як вони». Хтось пробурмоче: «Може, краще йому таки переїхати, заради себе, ну бо що йому тут робити? Краще нехай їде собі до великого міста. Ну, це ж заради нього. Це не тому, що я проти таких, як він. Аж ніяк. Але… ну, ви самі розумієте».