Петер аж стогне.
— Цаккель, суспільство влаштоване не так. Люди будуть вважати, що це… вони не звикли до… спочатку ця історія з Беньї, а зараз і ви з отим…
— Пісюном? — підказує Цаккель.
Петер сердито дивиться на неї.
— Нам уже погрожують! Треба скасувати сьогоднішнє тренування!
Цаккель, здається, не чує його, бо просто запитує:
— А що там з Відаром? Моїм новим воротарем. Ви дозволите йому грати?
— Ви чули, що я сказав? Нам погрожують! До чого тут Відар? Тренування треба скасувати!
Цаккель знизує плечима.
— Я чула. Я не глуха.
Вона від’їжджає назад на лід, ніби розмова закінчена. І продовжує спокійно забивати шайби. Петер, наче ураган, вривається до свого кабінету й починає телефонувати гравцям основної команди. Усі, крім Беньї, відповідають. Петер пояснює їм, що отримав листа з погрозами. Усі гравці його зрозуміли. Жоден із них не залишається сидіти вдома.
На початку тренування команда стоїть на арені перед Цаккель. Вона стукає ключкою об лід і каже:
— Ви чули, що клубу погрожують?
Хокеїсти кивають. Цаккель уточнює:
— Якщо я буду вас тренувати і якщо з нами гратиме Беньямін, ми, вочевидь, «погано закінчимо». Тому, якщо сьогодні ви не захочете проводити тренування, я вас не затримаю.
Ніхто навіть не ворушиться. Про цю команду можуть говорити багато паскудства, але вони не з лякливих. Цаккель киває.
— Що ж. Я розумію, що всі… на емоціях. Але ми — хокейна команда. Ми граємо в хокей.
Старші гравці очікують, що Цаккель почне вимагати зізнання, хто виклав в інтернет фотографію з нею і Бубу. Але вона про це навіть словом не згадує. І цим, можливо, здобуває повагу гравців, тому що один із них врешті-решт вигукує:
— Ми сюди заради пива приходимо!
Від полегшення вся команда заходиться сміхом. Навіть Бубу має вже не такий зніяковілий вигляд.
Це просто слова. Просто літери. Хіба вони можуть завдати комусь шкоди?
Беньї прийшов до Адріного притулку, собаки бавляться в снігу біля його ніг. Вони не переймаються тим, що сталося, і Беньї хотів би, щоб усім іншим теж було байдуже. Він не бажає змінювати світ, і не треба, щоб до нього підлаштовувалися, він просто хоче грати в хокей. Зайти до роздягальні — і щоб не наставала тиша в його присутності, тому що ніхто не наважується сказати певні жарти. Він просто хоче, щоб усе було як завжди: ключки і лід, шайба і двоє воріт, порив і боротьба. Ви проти нас, усіма силами. Тепер це закінчилося. Беньї вже не один із них.
Можливо, колись він знайде слова, щоб описати це відчуття — коли ти не такий, як усі. Наскільки воно фізичне. Почуття відокремленості — це втома, яка в’їдається тобі в скелет. Люди, які нічим не відрізняються від інших, які належать до нормальності й більшості, не можуть цього зрозуміти. Та й чому мали б?
Беньї чув усі аргументи, він сидів поруч із дорослими чоловіками на трибунах і в автобусах, прямуючи на турніри, — коли вони казали, що «в хокеї нема гомосексуалів». Вони переказували жарти, ті звичні — «один раз — не підарас», — але не це найгірше разило Беньї. Найтяжче було витримувати незначні загальноприйняті для інших твердження, коли слово «гомік» стає оціночним. «Ви граєте, як гоміки!» «Не суддя — а підар!» «Чого ця підарська кавоварка ніяк не вмикається?» Кілька літер, щоб описати слабкість, тупість або щось, що не працює. Щось неправильне.
Звісно, були дорослі, які ніколи так не казали. Хтось із них вживав інші слова. Вони не замислювалися над сказаним, але Беньї роками зберігав у пам’яті малі уривки звичних розмов. «Але ж такі не підуть грати в хокей, хіба не ясно. Що тоді всім робити? З роздягальнями та й узагалі. Тоді треба мати три роздягальні, про всяк випадок?» Це були слова звичайних батьків, доброзичливих і щедрих людей, які робили все заради хокейних команд, де грали їхні діти. Вони не голосували за партії з екстремальними поглядами, нікому не бажали смерті, не мали схильностей до насильства. Вони просто говорили само собою зрозумілі речі, як-от: «Таким, як вони, не місце в хокеї, у них інші зацікавлення, треба не забувати, що хокей — це жорсткий спорт!». Часом вони так і казали: «Хокей — це спорт для чоловіків!». Вони казали «чоловіки», але Беньї, ще малим, мовчки сидів поруч і розумів, що вони мали на увазі — для «справжніх чоловіків».
Це просто слова. Просто літери. Просто людина.
Сьогодні Беньї не тренується зі своєю командою, тому що розуміє: він більше не один із них. Він не знає, ким тепер бути. Не знає, чи хоче кимось бути.