— Я чув, як якісь дівки у школі казали, що один актор сексуальний, тому що в нього «чітко виражене підборіддя і високі вилиці». А як знати, що маєш таке обличчя?
— У тебе саме таке, — відповідає Амат.
— Ти думаєш? — з надією каже Бубу.
Його обличчя безформне, ніби розварена картоплина, але Амат однаково чемно киває.
— Бубу, я впевнений, що ти дуже сексуальний.
— Дякую! — каже Бубу з помітним полегшенням, ніби викреслив це зі списку питань, які його турбують, після чого запитує далі: — Ти коли-небудь був комусь найкращим другом?
Амат стогне:
— Будь ласка, Бубу… я… ну, звичайно, я маю найкращого друга.
Бубу струшує великою головою:
— Ні, я маю на увазі — ТИ був комусь найкращим другом? Я кілька разів мав найкращих друзів, але так і не знаю, чи сам був комусь найкращим другом. Розумієш?
Амат чухає вухо.
— Сказати тобі чесно? Часто я взагалі ніфіга не розумію, про що ти говориш…
Бубу регоче. Амат теж. Так голосно і так радісно вони знову зайдуться сміхом не скоро.
У лісі ти ніколи не буваєш сам — тут про це відомо всім дітям. Беньї різко зупинився, коли перед ним, на відстані десяти метрів, з’явився звір. Поглянув йому прямо в очі. Беньї все життя полював у цих лісах, але вперше зустрів такого великого ведмедя.
Беньї йшов проти вітру, тому звір не зачув його запах. Тепер ведмідь дуже близько, він може відчути загрозу, а Беньї не має шансу втекти, тут усім дітям змалечку пояснюють: «Не біжи і не кричи, якщо ведмідь кидається до тебе — падай на землю, згорнувшись калачиком, ніби ти мертвий, голову накрий наплічником! Не починай боротьбу, поки не переконаєшся, що нема іншого виходу!».
У Беньї в руках тремтить рушниця, йому не варто стріляти. Серце і легені звіра захищені міцними м’язами, лише надзвичайно вмілі мисливці мають шанс вистрілити у ведмедя і залишитися живими достатньо довго, щоби про це розповісти. Беньї мав би пам’ятати. Але серце в нього аж стугонить, він чує ревіння з глибини свого єства і стріляє в повітря. Або прямо у ведмедя — він не пам’ятає. І звір зникає. Не йде собі геть, не відступає вглиб лісу, а просто… зникає. Беньї стоїть серед снігів, ліс заковтує відлуння пострілу, поки не залишається лише вітер, а Беньї вже й сам не знає, чи це йому не примарилось. Це був таки ведмідь чи його уява, цей жах справжній чи вигаданий? Беньї підходить до того місця, де мав стояти ведмідь, але слідів на снігу не видно. І однаково він усе ще відчуває на собі його погляд — так буває, коли прокидаєшся зранку і, ще не розплющивши очей, знаєш, що людина, яка спала поруч, дивиться на тебе.
Беньї важко дихає. З’являється якась невразливість після того, як ти вирішив померти, але залишився жити. Владність над самим собою. Беньї іде додому й не має відчуття, що його тіло йому належить, він не знає, хто тепер буде в ньому жити.
Але все ж таки він іде додому.
Амат і Бубу далі регочуть. Але Бубу раптом замовкає, Амат навіть не встигає зрозуміти, що сталося. Бубу завжди мусив вислуховувати, що він тугодум, він напам’ять знає усі ті жарти: «Цей малий не зміг би вилити воду з чобота, якби не було дірки спереду, а інструкції — на п’яті», «Той Бубу такий тупий, що не зможе налюрити на снігу своє ім’я». Але це не значить, що його мозок не працює, мама Бубу завжди казала, що голова в нього думає трохи не так, як в інших.
Тож Бубу очікував, що це станеться. Він тільки ззовні міг виглядати збаламучено, але всередині готував себе до цієї хвилини ще відтоді, як мама пішла з ним до лісу і розповіла, що хвора.
Дитина біжить через увесь Бйорнстад, забігає на льодову арену, несамовито розмахує руками, коли хтось запитує, до кого вона прийшла. Хтось її впізнає: це молодша сестра Бубу; а хтось, може, навіть встигає зрозуміти і видихає: «О, ні…»
Коли молодша сестричка з’являється в дверях роздягальні, схлипуючи: «Бубу, вона не прокидається! Тато забирає машину, а мама не прокидається, скільки б я не кричала!!!» — Бубу вже готовий прийняти своє горе. Його сльози котяться по косах сестрички, але плаче він більше через неї. Вона так мужньо бігла через місто, але тепер зовсім розбита, бо немає людини, на яку вона могла б покластися, крім старшого брата.
Тільки тут, у його обіймах, дівчинка опинилася в безпеці й розсипалася на мільярд частинок. Вона завжди буде бігти до Бубу, коли станеться горе, усе життя, а він буде стояти, огорнувши її руками, і знати, що мусить залишатися сильним і нести відповідальність.
Амат обіймає їх обох, але Бубу цього не помічає. Він уже роздумує, де знайти таке гарне дерево, під яким ляже спати його мама. Тут і тепер Бубу стає дорослим.