Адрі Овіч прокидається від страхітливого сну. Вона нажахано запихає руку під подушку, їй гупає у скронях, поки пальці намацують ключ. Дихання таке тяжке, аж завдає болю. Вона спускається сходами, бачить, що молодший брат спить унизу на дивані. Рушниця стоїть у шафі зі зброєю, наче нічого не сталося.
Сестра цілує брата в чоло. Сідає на підлогу біля нього і кілька годин не рухається з місця. Ніяк не перестане стерегти його.
34
Через багато років ми, можливо, вже не будемо знати, як нам назвати цю історію. Ми скажемо, що це була історія про насильство. Про ненависть. Про протиріччя й розбіжності, про міста, які самі себе розірвали на шматки. Але й це не буде правдою, не до кінця.
У цій історії також ідеться про дещо інше.
Це останній рік Відара Рінніуса, коли він іще підліток. У висновку психолога зазначено, що у Відара «брак контролю над імпульсами», але більшість людей замінили би «брак» на «повну відсутність». Він завжди потрапляв у бійки, часом разом зі своїм старшим братом Теему захищав маму, часом вони захищали один одного. Якщо не було кого захищати, брати билися вдвох. Це правда — про брак контролю над імпульсами: Відар ніколи не міг стриматися. Коли в інших людей тільки-но з’являлася думка «а що як…», Відар уже починав діяти. Тренер дитячої команди якось сказав, що саме тому з нього вийшов такий хороший воротар. «Ти просто не знаєш, як можна боятися шайб!» Усі кажуть, що проблема Відара в тому, що він «не думає», але насправді усе навпаки. Проблема в тому, що Відар ніяк не перестане думати.
У дванадцять років він зрозумів, що самотній. Разом із братом та його друзями Відар поїхав до іншого міста, де основна команда «Бйорнстада» грала виїзний матч. Після матчу Теему сказав Відарові, щоб той почекав його у «Макдональдсі», бо мав передчуття, що почнеться бійка. Відар їв собі, коли туди ввалилися вболівальники суперника. Теему і «Групу» вже затримала поліція, і Відар сидів сам-один у кутку, одягнений у неправильні кольори, і ті вболівальники знали, хто він. Під час матчу вони бачили, як дванадцятирічний малий вигукував паскудства про їхній клуб і показував їм середній палець. «То що, ти не такий уже крутий без свого братана?» — загорланили вони, наближаючись до нього.
Саме тоді Відар зрозумів, що самотній. Усі ми самотні. Народжуємося самотніми, помираємо самотніми і самотньо б’ємося. Тож Відар почав битися. Він думав, що тут і помре, бачив, як розбігаються з цієї забігайлівки дорослі, він був дитиною, але ніхто навіть не спробував допомогти йому. Персонал повтікав на кухню. Відар не знає, скільки тоді було супротивників, але він бачив, що в нього немає шансу. Та однаково розмахував руками. А тоді, ніби з нізвідки, з’явився Павук: Відар пригадував, що той наче застрибнув усередину через вікно, але чорт його знає, як то було. Павук захищав його так, ніби вони були однією сім’єю, а потім вони й стали один одному як сім’я. Тоді Відар усвідомив, що людина не мусить бути самотньою. Не завжди. Не тоді, коли є «Група».
Коли Відару виповнилося шістнадцять, вони були на іншому виїзному матчі. Павука вже судили за кілька дрібних злочинів, він отримав умовний термін. Він і Відар зупинилися в парку, поки решта хлопців із «Групи» рухалися далі, бо у Павука в голові теж ніколи не було тихо, і він, як і Відар, зробив відкриття, що світ сповільнюється, якщо зужити правильні препарати. З-за рогу виїхали поліцейські верхи на конях, вони побачили обох підозрюваних хуліганів — і Павук запанікував та втік. У нього в кишенях були наркотики, у Відара теж. Відар умів бігати швидше за Павука, але в Павука був умовний вирок, а у Відара — брак контролю над імпульсами. Він не зміг стриматися, щоб не захистити того, кого любив.
І тому, коли Павук побіг в один бік, Відар кинувся в протилежний — на поліцейських. Потім його звинуватили за стількома різними статтями, що Відар їх усіх навіть не пам’ятає. Зберігання наркотиків точно було. Здається, ще були насильницький опір і напад на поліцейського. Ну і він вдарив поліцейського коня просто в щелепу. Відар ніколи не любив коней. Напад на службового коня? Скільки років за це можуть дати?
Так Відар потрапив до того стаціонарного закладу, де познайомився з Балу. То був один із працівників, і прозвали його так за розміри і статуру, як у ведмедя з «Книги джунглів». Коли вони стали друзями, то худющого чорноволосого Відара, зрозуміло, почали називати Мауглі. Можливо, це йому навіть допомогло — життя під іншим ім’ям. Можливо, так він міг удати з себе іншу людину.