— Ми захищали його нашими спинами, а він весь цей час хотів трахнути нас у сраку! — відрізає Павук.
Відар нічого не каже. Коли йому було дванадцять чи тринадцять років, за якийсь час після того як Павук бився за нього в «Макдональдс!», Відар запитав його: «Ми хулігани?». Павук серйозно похитав головою і відповів: «Ні. Ми солдати. Я стою за тебе, а ти стоїш за мене. Ми нічого не варті, якщо не можемо на тисячу процентів довіряти один одному. Доганяєш?». Відар доганяв. «Група» трималася разом усе життя, а таку дружбу неможливо збудувати, нічого не принісши в жертву.
«Група» має різні причини ненавидіти Беньї: комусь це гидко, хтось вважає, що їх зрадили, а ще інші просто хвилюються, що ж тепер будуть скандувати про них уболівальники суперника. Хтось із цих хлопців носить на шиї татуювання ведмедя — наскільки сильно треба щось любити, щоб піти на таке? Тому Відар нічого не каже. Він просто радіє, що повернувся додому, що все як завжди.
А коли Теему нахиляється до нього й шепоче, що «новий тренер проведе для тебе відкрите тренування основної команди, і якщо ти їм підійдеш, то будеш грати!», радість у Відаровій голові співає так гучно, що він уже не може думати про щось інше.
Це просто спорт.
Собаки в притулку заходяться гавкотом, щойно чують, що сюди наближаються брат із сестрою. Виходить сонна Адрі й заспокоює їх. Лео і Майя налякано зупиняються.
— А Жанетт тут? Тобто… вчителька з нашої школи… вона мала вести клуб единоборств… це тут? — запитує Лео.
— «Клуб» — це дуже оптимістична назва. Жанетт у комірчині, — пирхає Адрі і, позіхаючи, чухає свою шевелюру, схожу на щітку зі сталевими прутами.
Лео киває, але не рухається з місця. Він запхав руки до кишень і з цікавістю дивиться на собак.
— Якої вони породи?
Адрі наморщує чоло, дивиться то на Лео, то на Майю і намагається вирахувати, що їм тут треба. Можливо, навіть розуміє причину, бо теж має сестер. Тож вона каже:
— Ти любиш собак?
Лео киває:
— Так. Але мама з татом не дозволяють мені мати собаку.
— Хочеш допомогти мені їх погодувати? — запитує Адрі.
— ТАК! — вигукує Лео і має вигляд щасливіший, ніж мало б цуценя з двома хвостами.
Адрі кидає на Майю доброзичливий погляд:
— Жанетт у комірчині. Йди туди.
Тож Майя заходить до комірчини сама. Жанетт саме тренується на мішку з піском і завмирає посеред руху, намагаючись не видати свого здивування. Майя, здається, миттю передумує. Жанетт витирає піт із чола й запитує:
— Хочеш спробувати єдиноборства?
Майя розтирає долоні.
— Ну, я ж, типу, навіть не дуже знаю, що це таке. Це мене брат сюди притягнув.
— Нащо? — дивується Жанетт.
— Він боїться, що я завдам декому шкоди.
— Кому?
У Майї щось надламується, коли вона зізнається:
— Собі.
То з чого почати? Жанетт дивиться на дівчину, а тоді вирішує зробити найпростіше: сідає на мат. Майя мало не вічність сидить навпроти, на відстані метра. Жанетт посувається трохи ближче, але дівчина здригається, тому вчителька зупиняється. Вона м’яко пояснює:
— Будуть люди, які скажуть тобі, що єдиноборство — це насильство. Але для мене це — любов. Довіра. Бо якщо ми з тобою будемо тренуватися, нам доведеться довіряти одна одній. Тому що ми доручаємо одна одній свої тіла.
Сказавши це, Жанетт простягає руку і торкається до Майї. І це перший раз після Кевіна, коли Майя відчуває чийсь дотик, крім Аниного, і не відсахується. Жанетт показує їй, як боротися, як робити захват і вивільнятися, а Майя мусить вчитися не помирати від паніки, поки її міцно тримають. Одного разу, запанікувавши, вона сіпає головою назад і вдаряє Жанетт.
— Усе в порядку, — шепоче Жанетт, не переймаючись, що на губі й підборідді у неї виступила кров.
Майя глипає на годинник на стіні. Вони вже годину борються, звільнившись від усіх думок, вона так упріла, що навіть не розуміє, чи їй щось тече з очей, чи це піт.
— Просто я… я часом до смерті боюся, що нічого ніколи вже не буде в порядку… — видихає Майя.
Жанетт не знає, що відповісти, — ні як учителька, ні по-людськи, — тому вона каже єдине, про що знає як тренерка:
— Ти втомилася?
— Ні.
— Тоді працюємо далі!
У тій комірчині Майя не вилікується. Не побудує машину часу, не змінить минуле, не здобуде благословенну втрату пам’яті. Але вона стане приходити сюди щодня і навчатися єдиноборству, й одного дня буде стояти в черзі у продуктовій крамниці, коли її випадково зачепить якийсь незнайомий чоловік, проходячи повз. І вона не відсахнеться. Це буде найбільша з усіх тих малих подій, і жодна людина цього не зрозуміє. Але того дня Майя повернеться додому, маючи відчуття, що вона кудись рухається. Увечері вона знову піде на тренування. Наступного вечора — теж.