— Я буду грати в основній команді «Бйорнстада». Хочеш прийти подивитися?
В голосі Ани чути підозріливість.
— Я не знала, що ти хокеїст. Думала, ти бандит, як усі інші з «Групи».
Ана згадує про «Групу» без страху, а в цьому місті це незвично. У відповідь Відар присоромлено, майже зранено, запитує:
— Ти не любиш бандитів?
Ана пирхає.
— Я не люблю хокеїстів.
Відар сміється. Бляха, вона вміє його розсмішити. Але ще до того як автобус зупиняється біля школи, він серйозно повідомляє:
— «Група» — не бандити.
— А хто ж тоді?
— Брати. Кожен — мій брат. Вони стоять за мене, а я стою за них!
Ана його не засуджує за це. Бо кому ж не хочеться мати братів?
Майю до школи тепер підвозить мама. Міра не розпитує, чому Ана більше не їздить із ними, вона радіє, що Майя не соромлячись дозволяє підвозити її аж до самої школи. Ще якихось пів року тому донька завжди вимагала, щоб її висаджували за кількасот метрів, і останню частину дороги йшла сама. Але тепер Міра може довезти її аж до автобусної зупинки, після чого донька нахиляється через сидіння, цілує маму в щоку і каже:
— Дякую! Побачимось!
Це занадто буденні слова, щоб вибити з рівноваги дорослу жінку, але вони важливі, як цілий світ, якщо ця жінка чиясь мама. Міра їде далі з головою у хмарах.
А Майя, навпаки, самотньо йде до школи. Сама дістає свої підручники, сама сидить на уроках, сама обідає. Це її вибір, бо якщо вона не може довіряти своїй найкращій подрузі, то кому тоді можна довіряти?
Ана заходить до тієї самої школи, відстаючи від Майї на кілька кроків. Відчуваєш таку незвичну холоднечу, коли мусиш щодня бачити свою найкращу подругу і знати, що вона тобі більше не подруга. Вони часто прощалися таємним рукостисканням, яке придумали ще дітьми: кулак угору — кулак униз — долоня — долоня — метелик — палець гачком — пістолети — руки-джаз — мініракета — вибух — дупа до дупи — ми суперкруті! Усі назви придумала Ана. Наприкінці, після того як вони стукалися дупами, Ана завжди піднімала руки в повітря і кричала: «Ана суперкрута!».
А тепер Майя заходить до школи, навіть не помічаючи, що позаду йде подруга. Ана ненавидить себе і, можливо, не так за те, що вона заподіяла Беньї, а радше через свою вину перед Майєю. Тож це її останній вияв любові — стати невидимою.
Майя зникає в коридорі. Ана стоїть на місці, розбита. Але Відар простягає до неї руку.
— Ти окей?
Ана переводить на нього погляд, Відара неможливо обманювати, тому вона чесно зізнається:
— Ні.
Відар нестямно запускає пальці у своє волосся і бурмоче:
— Хочеш звалити звідси?
Ана сумно всміхається:
— Куди?
Відар знизує плечима.
— Не знаю.
Ана роззирається в коридорі. Вона ненавидить цю школу. Ненавидить себе. Тому каже:
— Хочеш прогулятися?
— Прогулятися? — повторює Відар, ніби це слово з іноземної мови.
— А що, психопати не гуляють? — дивується Ана.
Він сміється. Вони втікають зі школи й годинами пліч-о-пліч гуляють лісом, там Ана і закохується у Відара. У його такі незграбні, поривчасті, нервові рухи. А Відар закохується в Ану, бо вона непереможна й ламка водночас, ніби зроблена з яєчної шкаралупки і заліза. Він робить спробу поцілувати її, тому що не може себе стримувати, і вона відповідає на поцілунок.
Якби вони прожили разом усе життя, то стали б унікальною парою.
Після пресконференції в місцевій газеті з’являється заголовок: «Нові робочі місця — але половина з них призначена жителям Геда!».
У цій статті наводять заяви різних політиків. Більшість із них шоковані, коли від них вимагають відповіді, тому намагаються сказати щось нейтральне, щоб не спровокувати жодну зі сторін. Звісно, єдиним, хто виділяється серед них, є Річард Тео. Його слова здаються спонтанними, проте він ретельно готувався: «Що я думаю про квоти на фабриці? Я взагалі не схвалюю квот. На моє переконання, роботу в Бйорнстаді повинні отримати люди з Бйорнстада». Фраза не надто блискуча, але вона швидко поширюється.
Минає кілька годин, і слова «робота в Бйорнстаді — для людей із Бйорнстада!» повторюють, ніби гасло, не лише в інтернеті, але й у пабі, і за обіднім столом. Наступного ранку записка з цими словами з’являється на капоті автомобіля, який належить політикові-з-літнім-будинком.
Аби записку не здув вітер, відправник зафіксував її сокирою. Записки ж так легко можуть загубитися, особливо коли вітер змінюється.