— Я ж нікого, бляха, не примушую… я просто хочу, щоб усе, блять, було як завжди!
Рамона відпускає його голову. Зітхає. Наливає ще випивки.
— Я знаю, хлопче. Уже як є, так є. Просто нам треба знайти нове «як завжди». Люди бувають двох видів: одним потрібно більше часу, іншим потрібно більше розуміння. Другий вид уже втрачений, але нам, мабуть, треба почекати й поглянути, скільки залишилось тих, хто належить до першого, перед тим як почнемо щось вбивати їм у голови.
Беньї уникає Рамониного погляду.
— Ти теж розчарована в мені?
Рамона регоче і закашлюється димом.
— Я? Через те що ти хочеш спати з хлопами? Шибенику мій любий, ти мені завжди подобався. І я бажаю тобі щасливого життя. Можу хіба поспівчувати, якщо хочеться тобі водитися з хлопами, бо одне скажу напевне: з хлопами щастя не знайдеш. Від них, бляха, чекай хіба клопоту.
38
Настає день хокейного матчу. «Бйорнстад-Хокей» проти «Гед-Хокею». В інших регіонах країни навіть не знають про нього, всім байдуже. Але тут цим переймається кожен.
Є люди, які не можуть зрозуміти того, чого не довелося пережити самим. Для переважної більшості населення Землі життя минає з переконанням, що хокейний матч — це просто хокейний матч. Що це якась сміховинна маленька гра. Що вона нічого не означає.
Їм пощастило. Вони не мусять відчувати те, що довелося пережити нам.
На що ми здатні заради своєї сім’ї? А на що не здатні?
У Кабана ніколи не було візитних карток, але якби довелося їх зробити, на них було б написано чотири пункти: «Хокеїст. Автомеханік. Батько трьох дітей. Чоловік Анн-Катрін». У його голові Анн-Катрін продовжує співати, вона танцює, стоячи на його ногах, і він ніколи не дозволить їй зникнути. Кабан закінчує роботу в автосервісі, як і будь-якого звичайного дня, хоча звичайних днів уже не буде. Зайшовши додому, бачить, що Бубу, його старший син, миє посуд. Це Бубу поїхав у похоронне бюро й організував усе, що стосувалося кремації та прощальної церемонії. Потім він узявся за інші справи. На столі стоїть приготована їжа, молодші сестри вже вечеряють, Бубу поприбирав і заклав прання. Зробив усе, що завжди робила мама. Сідаючи за стіл, Кабан відчуває, як судомить у горлі, але не можна показувати малим, що його розриває на шматки. І він каже Бубу:
— Тобі треба їхати на матч.
Бубу шепоче:
— Мені ще залишилося… у мене ще прання і…
— «Гаррі Поттер»! — верещить наймолодша сестричка, хоч середуща зацитькує її.
— Так, сьогодні ввечері я почитаю «Гаррі Поттера». Як і завжди, — обіцяє Бубу, кліпаючи й нахиливши голову до мийки.
Кабан жує, не відводячи погляду від тарілки.
— Смачно. Дуже смачно.
— Дякую, — шепоче Бубу.
Вони мовчать, аж поки молодші сестри не йдуть чистити зуби. Тоді Кабан встає, сам миє свою тарілку й обіймає Бубу, кажучи йому на вухо:
— Сьогодні я сам можу почитати їм того клятого «Баррі Тоттера». Треба й мені навчитися. Чуєш, що я сказав?
Бубу мовчки киває. Кабан тримає сина за щоки і каже:
— Ми з тобою мусимо це пережити, бо мама ніколи нам не пробачить, якщо не дамо ради. А тепер їдь і зіграй свій матч, тому що мама буде дивитися на тебе, де б вона зараз не була, і ні Бог, ні ангели, чи хто там іще, не завадять їй сьогодні дивитися перший матч свого старшого сина в основній команді «Бйорнстад-Хокею»!
Бубу збирає свою сумку. Коли він виходить за двері, Кабан думає, що молодші діти будуть умовляти, аби вони теж поїхали. Але ні. Сестрички, взявши хокейні ключки з тенісним м’ячиком, стоять на сходах і запитують:
— Тату, хочеш пограти?
Кабан дивиться, як його старший син вирушає на свій перший матч в основній команді, а тоді йде грати в гараж разом із двома молодшими дітьми. Вони годинами стараються, обливаються потом і ганяються за тим м’ячиком. Так, ніби це єдине, що має значення. Бо тієї хвилини це справді так. У цьому й весь сенс.
На що ми здатні заради своєї сім’ї?
Перш ніж вирушити, Петер Андерссон проходиться кімнатами їхнього будинку. Міра сидить на кухні за комп’ютером, біля неї — келих вина.
— Хочеш поїхати зі мною на матч? — запитує Петер, ні на що не сподіваючись.