Майя має стурбований вигляд, коли кладе лист мамі на стіл, вона боїться, що мама почуватиметься покинутою.
— Це з однієї… музичної школи. Я надіслала заявку… це просто… я просто хотіла знати, чи в мене добрий рівень. Я надіслала їм відео, де грала власні пісні, ну і…
Мама дивиться на лист, який принесла донька, і їй достатньо прочитати, хто відправник, щоб вибухнути плачем. В юності Міра вчилася як ненормальна, щоби мати шанс отримати строгу академічну освіту — вона мріяла вивчати юриспруденцію, попри те, що ніхто з її сім’ї не мав вищої освіти. Мірі хотілося мати правила і рамки, певність і кар’єрний розвиток. Того самого вона прагнула для своїх дітей: щоб у житті вони знали, на що можуть очікувати, щоб вони не зазнали розчарувань. Але доньки ніколи не бувають такими, як їхні мами, і Майя полюбила дещо, таке найвільніше й позбавлене правил, яке лише можна собі уявити. Музику.
— Тебе прийняли. Ну звісно, що прийняли, — гордо шморгає носом Міра і навіть не може встати.
Майя схлипує.
— У січні я можу починати навчання. Я знаю, що це страшенно далеко, і що мені потрібні гроші, і зрозумію, якщо ти не захочеш…
Міра лише витріщається на доньку.
— Не захочу? Люба… але ж звісно, що я… я дуже, дуже рада за тебе!
Обіймаючи маму, Майя зізнається:
— Мамо, я хочу зробити це заради себе. Я роблю це тільки заради себе. Розумієш?
Міра розуміє. Кому ж, як не їй, це розуміти.
Наступного дня вона приїжджає в офіс раніше за інших. Коли на роботу приходить її колега, то застає Міру у своєму кріслі. Колега здивовано зводить брови, а Міра насуплюється:
— Ніколи не смій говорити мені, що я здалася! Чорт, я ж тільки те й роблю, що стараюся НЕ здаватись!
Колега усміхається і шепоче: «Стули рота і вистав рахунок!». Того ранку вони обидві звільняються. А ближче до вечора підписують угоду про оренду приміщення, про яке мріяли, і засновують свою агенцію.
Люди у Бйорнстаді не з тих, хто виходить на вуличні демонстрації. Вони не влаштовують парадів — свою думку тут висловлюють в інший спосіб. Тим, хто не з цих країв, можливо, складно таке зрозуміти, але в цьому містечку випадковостей майже не буває. Навіть якщо щось здається збігом обставин — найімовірніше, таким не є.
На початку сезону «Бйорнстад-Хокей» грає кілька матчів удома, і трибуну зі стоячими місцями ніхто не рухає. Петер, можливо, наївно сподівається, що його пояснень, начебто жоден столяр не погоджується зносити трибуну, виявиться достатньо. Але нові власники фабрики врешті надсилають йому електронного листа, в якому чітко пишуть: «Якщо клуб не покладе край присутності на наших матчах бандитів, відомих як „Група“, тоді в нас нема виходу і ми будемо змушені розірвати договір про спонсорство».
Тож коли на початку зими сюди з’їжджаються вболівальники на один із домашніх матчів, трибуна огороджена двома рядами обмежувальної стрічки, перед якою стоїть найнята охорона.
Того року всі мусять зробити важкий вибір. Петер обирає шлях, який може врятувати клуб. А «Група» у відповідь обирає те, що врятує її.
Петер розташувався на самому верху сидячої трибуни, він очікує, що до нього почнуть кричати, він навіть готовий до того, що хтось кинеться набити йому морду. Але ніхто навіть не дивиться в його бік. Льодова арена заповнена, але не видно транспарантів, ніхто не розмахує плакатами. Усі поводяться так, ніби йде цілком звичайний матч.
З’являються деякі дрібні знаки, з яких видно, що місто вибирає, на чий бік стати, і їх легко не помітити, хоча вони просто перед нами. Більшість із хокейних уболівальників — простий поважний народ, вони ніколи не стануть захищати насильство, багато з них, сидячи вдома на кухні, бубонять на «Групу», що через «цих бандюків» клуб має погану славу, що вони відлякують як гравців, так і інвесторів. Але коли вибираєш, на чий бік стати в конфлікті, рідко думаєш, до кого ти пристаєш, — найчастіше виступаєш не за, а проти чогось. У цьому містечку люди можуть сваритися між собою, але вони завжди тримаються разом проти чужаків.
Якщо якесь багате підприємство хоче купити фабрику і контролювати наші робочі місця, ми не можемо цьому перешкодити, але якщо вони думають, що можуть купити наш клуб і вказувати, як нам жити, тоді вони нарвалися не до того міста. Для багатьох «Група», можливо, є символом насильства, але для сусідів, яким вона допомогла прибрати повалені дерева в саду і потім запросила випити пива в «Хутрі», вона символізувала також дещо інше. Для тих людей «Група» є невеликим зібранням хлопців, які не дозволяють на себе плювати, які не пристосовуються до влади, грошей чи політики. Вони мають свої недоліки і роблять помилки, але викликають почуття симпатії серед різних людей у Бйорнстаді. Особливо в такі часи, як оце зараз.