— Ти і я. Зараз. По-справжньому. Без друзів, без зброї. Тільки ти і я.
Вільям, можливо, міг би запротестувати, спробувати заспокоїти Беньї і пояснити, що він не причетний до пожежі. Але зараз Беньї занадто розлючений, щоб у це повірити, а Вільям, мабуть, надто сильно ненавидить його, щоб відступити. Тому він тільки пошепки каже:
— Де?
Беньї на секунду замислюється.
— Бігова доріжка на Височині. Людей нема, земля рівна, і є світло від ліхтарів.
Вільям ображено киває.
— Ти хочеш сказати — щоб потім у мене не було ніяких виправдань?
Вчинки Беньї завжди були гіршими за його слова. Тому його відповідь багато про що свідчить:
— Вільяме, для тебе взагалі не буде ніякого «потім».
Хлопці кидаються до бігової доріжки. Через усе місто. Вони так бігали тисячу разів, коли дітьми грали в одній команді й змагалися на кожному тренуванні. Беньї ніколи не дозволяв Вільямові перемогти, він забирав у Вільяма навіть те, що не надто бажав мати сам. Тепер вони знову ті хлопчиська — коли мчать у снігах по кісточки. Вони навіть зберігають між собою метр відстані — ніби Кевін теж біжить між ними.
Добігши до доріжки на Височині, хлопці кілька хвилин стоять і віддихуються, з рота в них клубочиться густа пара. Тоді Вільям у червоній спортивній куртці кидається до Беньї — той, у зеленому светрі, стоїть, не рухаючись і стиснувши кулаки. Ні друзів, ні зброї — лише вони удвох. Бик проти ведмедя.
Павук і Столяр наздоганяють Теему перед самим «Хутром». Спершу вони інстинктивно пориваються загасити вогонь, врятувати, захистити. Цей паб був для них більшим домом, ніж власне житло. Але Павук шепоче Теему на вухо:
— Ми знаємо, хто це зробив, то були ті покидьки з Геда. Мама Столяревої дівчини бачила їх зі своєї кухні. Вони залишили авто біля крамниці! Якщо поїдемо зараз, то ще зможемо їх наздогнати!
Коли чоловіки в чорних куртках проштовхуються поміж людьми, які зібралися перед «Хутром», і біжать до «сааба» Теему, щоб зрізати шлях через ліс і наздогнати ворогів, ніхто не звертає на них уваги. Їх помічає лише один підліток. Лео Андерссон. І біжить за ними.
Вільям і Беньї не мають жалю один до одного. Завдають страшних ударів, вони такі сильні, що вже через кілька секунд в обох хлопців обличчя залиті кров’ю. Вільям скрикує щоразу, коли замахується і б’є, — від виснаження й одержимості. Він вищий від Беньї, і це єдина перевага, яку Беньї не зможе в нього відібрати. Вільям може бити зверху вниз, а от Беньї мусить завдавати ударів знизу. Так бити важче. Вони цілу вічність гамселять один одного. Аж поки від молочної кислоти у м’язах обоє мусять відступити, задихані й закривавлені. У Беньї вибитий зуб, Вільям ледве щось бачить правим оком.
— Ти був закоханий у нього? — раптом хрипить Вільям.
— ЩО? — вигукує Беньї і спльовує червоним на сніг.
Хлопців розділяє кілька метрів, легені їм здавило, Вільям спирається долонями на коліна. У нього зламаний палець, із носа ллє кров, ніби прорвало кран. Через біль і втому його голос звучить тихіше.
— Ти був закоханий у Кевіна? — видихає він.
Беньї мовчить кілька хвилин. Його волосся й руки залиті кров’ю — навіть не зрозуміти, де в нього рана, а де розтерта кров.
— Так.
Уперше в житті Беньї це визнає. Вільям заплющує очі, відчуває, як пульсує ніс, як крізь ніздрі зі свистом заходить повітря.
— Якби я про це знав, я б не став так сильно ненавидіти тебе, — шепоче він.
— Я знаю, — каже Беньї.
Вільям випростується. Стоїть, опустивши руки, светр у нього розірваний і мокрий від поту.
— Пам’ятаєш одне літо, ми ще були малі, коли цілий місяць падали дощі? Тоді, коли затопило льодову арену.
Беньї, здається, здивований, але повільно киває.
— Так.
Вільям витирає носа тильним боком долоні.
— Улітку ви з Кевом завжди були в лісі, але того місяця, коли дощило, ви прийшли до мене і запитали, чи можна пограти у нашому підвалі в хокей. Не знаю, чому ви не пішли додому до Кева, але…
— Його батьки того літа робили ремонт, — різко нагадує Беньї.
Пригадавши, Вільям киває.
— Точно. Так і було. Того місяця ми щодня грали у мене в підвалі. Ми тоді подружилися. Ти був класний. Ми не діставали один одного.
Беньї спльовує кров у сніг.
— Ми спали на матрацах на підлозі, щоб відразу грати, щойно прокинемося…
Усмішка Вільяма важчає — стільки всього змарновано і стільки років втрачено.
— Коли хтось у нашому віці починає згадувати дитинство, здається, ніби в їхній пам’яті тоді завжди світило сонце. А я пам’ятаю, як весь час сподівався, що піде дощ.