Майя пам’ятає, як у ранньому дошкільному віці вона й Лео не знали імен батьків, тому що ті називали одне одного тільки «любий» і «люба». Як їхні батьки, навіть коли були дуже розсвареними, ніколи не вимовляли слово «розлучення», тому що знали, що воно — ніби ядерна бомба, і якщо пригрозити розлученням хоча б одного разу, то потім усі сварки будуть цим і закінчуватися. Пам’ятає, як тепер батьки чомусь перестали перемовлятися про якісь дрібниці, як будинок ставав тихішим, як вони заледве могли дивитися одне одному в очі — після того, що сталося з Майєю. Як вони таки не знаходили сили показати одне одному, що тяжко зранені.
Діти помічають, що батьки втрачають одне одного, за найменшими ознаками — це може бути одне-єдине коротке слово, як-от «твій» і «твоя». Майя щоранку пише батькам смс-ки, вдаючи, що це для того, щоб вони не хвилювалися за неї, хоча насправді все навпаки. Вона звикла, що батьки говорять одне про одного «мама» і «тато». Наприклад, «люба, мама не мала на увазі, що тобі заборонено виходити з дому на т-и-с-я-ч-у років» або «люба, тато не навмисно вдарився головою у сніговика, він просто посковзнувся». Але одного дня, ніби ненароком, приходить смс-ка: «Подзвони твоїй мамі, вона хвилюється, коли тебе немає вдома». А потім інша: «Пам’ятай, що ми з твоїм татом любимо тебе понад усе на світі». Кілька літер можуть означати кінець шлюбу. «Твій», «твоя». Так, ніби вони вже не належать одне одному.
На острові посеред озера далеко в лісі Майя пише про це пісні, тому що не знаходить сили бути вдома і бачити те, що там відбувається.
Чоловіки в чорних куртках, потиснувши Адрі руку, йдуть до своїх авто, але Теему залишається й закурює сигарету. Адрі запихає собі під губу порцію снюсу, завбільшки з дитячий кулачок. Вона теж не дурна, їй добре відомо, хто такі люди з «Групи» і на що вони здатні, але Адрі — людина практична.
Одного літа, кілька років тому, в Бйорнстаді сталася серія пограбувань. Банда приїжджала серед ночі кількома фургонами, під час одного грабунку вони побили старого чоловіка, який намагався їм завадити, а іншого разу, коли відбувалася крадіжка, поліцію викликав сусід. Через три години приїхало одне-єдине поліцейське авто. Адрі пам’ятала, як за кілька місяців перед грабунками надійшов сигнал з підозрою, що в лісах неподалік браконьєри полюють на вовків, і того разу поліція прибула на гелікоптері, прихопивши ще й чортів кримінальний підрозділ і спецгрупу. Можна мати різні думки з цього приводу — правильно це чи ні, але Адрі, побачивши, що вовкам тут надають кращу охорону, ніж пенсіонерам, має більшу довіру до злочинців, які живуть поруч, аніж до злочинців в уряді й міській адміністрації. І про мораль тут узагалі не йдеться. Більшість людей за своєю суттю — такі ж, як і вона: практичні.
Коли банда грабіжників з’явилася знову, на них уже чекали чоловіки в чорних куртках. Решта мешканців Бйорнстада тієї ночі замкнули свої двері, підкрутили гучність у телевізорах, і потім ніхто нічого не запитував. Відтоді пограбувань більше не було. Теему справді безумець, і щодо цього Адрі не стане сперечатися, але він любить це місто так само, як і вона. А ще Теему любить хокей. І зараз він задоволено усміхається:
— То що, восени Беньї буде грати в основній команді? Твою ж мать, оце ти, напевно, гордишся! Бачила жеребкування? Він психує?
Адрі киває. Вона розуміє, що на арені Беньї має все, що Теему хоче бачити у гравці від Бйорнстада: він жорстокий, безстрашний, злий. А ще Беньї — звідсіля, місцевий талант, сусідський хлопчисько. Таким чоловікам, як Теему, це до смаку. Звичайно, Адрі бачила жеребкування, сьогодні зранку з’явилося в інтернеті. Восени в першому матчі «Бйорнстад» зустрічається з «Гед-Хокеєм».
— Він буде грати, якщо ще щось залишиться від «Бйорнстад-Хокею», — стримано пирхає Адрі.
Теему усміхається, але по його погляду складно зрозуміти, що він про це думає.