— Ми сподіваємося, що Петер Андерссон порішає проблеми.
Адрі примружується і не зводить з Теему очей. Це «Група» на зустрічі минулої весни доклалася до того, щоб за результатами голосування Петера залишили спортивним директором клубу. Довести ніхто не може, але всім про це відомо. Без голосів «Групи» Петер мусив би їхати звідси. Але тепер клуб втратив майже всіх спонсорів — вони перейшли у Гед, і для «Групи» це був великий ризик. Рамона, власниця пабу «Хутро», часто каже, що «Теему, може, й не знає, що правильно, а що ні, але, вашу мать, він уміє розрізнити добро і зло». Можливо, вона має рацію. «Група» виступила проти Кевіна, зіркового гравця, і стала на бік спортивного директора та його доньки. Але спортивний директор зробить небезпечний крок, якщо зараз дозволить, щоб клуб «Групи» став банкрутом.
— Ви справді довіряєте Петеру? Я бачила в газеті некролог з його іменем, — кидає Адрі.
Теему піднімає брову.
— Може, хтось захотів пожартувати?
— Або ж хтось із твоєї трибуни вирішив послати йому звістку!
Теему з удаваним занепокоєнням чухає чоло.
— У нас велика трибуна. Я всіх не проконтролюю.
— Якщо Беньї вплутається у щось подібне, я вас приб’ю!
Теему зненацька заходиться реготом, аж між деревами йде луна.
— Зі мною, Адрі, мало хто так розмовляє.
— Я — мало хто.
Теему, не гасячи сигарету, припалює наступну.
— Це ж ти навчила брата грати в хокей?
— Я навчила його битися.
Між деревами знову розходиться регіт Теему.
— Якщо ви зараз станете битися, хто переможе?
Адрі опускає очі. Її голос важчає.
— Я. Тому що в мене є несправедлива перевага. Беньї не може скривдити тих, кого любить.
Теему схвально киває. Поплескує Адрі по руці й каже:
— На арені нам від Беньї потрібно лише одне. Того самого ми вимагаємо від усіх.
— Щоб він зробив усе можливе і розважився? — гостро уточнює Адрі.
Теему всміхається. За мить усміхається й Адрі. Вона знає, що Теему має на увазі. «Перемога». У цих краях усі вимагають лише і тільки цього. Теему простягає їй конверт:
— Рамона чула, що ти разом із Суне організовуєш дівчачу команду для п’ятирічок. Це вам від фонду.
Адрі здивовано піднімає на нього погляд. «Фонд» — це невеличка каса, яку Рамона тримає у себе в пабі для тих завсідників, які ставали безробітними і не могли оплачувати рахунки. У тій касі осідають усі чайові, а в пабі «Хутро» на чай залишають значно більше, ніж можна подумати. Теему завжди платить за своє пиво вдвічі більше, бо якось, іще коли він був малим і випхав за двері одного з найлютіших маминих бой-френдів, хтось прийшов до них ось із таким конвертом. Теему більше не дозволив піднімати руку на маму а коли став дорослим і створив «Групу», ніколи не забував щедрості завсідників Рамониного пабу. Тому зараз він каже:
— Це на ключки й ковзани. Чи що там іще вам, дівчатам, потрібно.
Адрі вдячно киває. Коли Теему рушає до автомобіля, вона гукає йому:
— Гей! Дай Петеру Андерссону шанс! Може, він знайде спосіб урятувати клуб!
Теему зачиняє багажник, сокира так і залишається всередині.
— Я даю Петеру шанс. Якби не давав, то його б уже не було в місті.
Петер стоїть перед дверима свого будинку, але налякано відпускає клямку, витягає ключ із замка й оглядається на вулицю. До нього прямує Річард Тео, він одягнений у чорний костюм, хоча надворі середина літа. Їм ніколи не доводилося розмовляти — принаймні Петер такого не пам’ятає, — але, звісно, він добре знає, хто такий Річард Тео. Петерові відомо, яку політику веде Тео, і вона йому не подобається. Ця політика агресивна, вона налаштовує одних людей супроти інших, але головне навіть не це — просто в Петера кілька разів складалося враження, що Тео щиро ненавидить хокей.
— Доброго вечора, Петере. Сподіваюсь, я не завадив, — вітається Тео.
Його привітність має в собі щось зловісне.
— Я можу тобі якось допомогти? — трохи розгублено запитує Петер.
— Ні, але я можу допомогти тобі, — відповідає Тео.
— І як саме?
Усміхнені губи політика ледь помітно смикаються.
— Петере, я можу врятувати твій хокейний клуб. Можу дати тобі останній шанс стати переможцем.
12
Усі люди, які віддають своє життя, щоб стати найкращими в якійсь сфері, рано чи пізно наштовхуються на одне і те саме запитання: «Навіщо?». Адже якщо ти хочеш стати найкращим у чомусь одному, то доведеться пожертвувати всім іншим. Тож Міра, вперше зустрівши Петера того вечора у столиці, коли він щойно програв найважливіший у своєму житті матч і, розчавлений, зайшов до ресторану, власниками якого були Мірині батьки, поставила йому саме це запитання: «Навіщо?».