— Так і є, це наш спільний паб. Просто зараз усіма справами доводиться займатися мені.
— Ага, а що тут у нас… то ви… Рамона?
— Так.
Продавець знову бере розгін і вигукує:
— Чудово! Як справи, Рамоно?
— Хлопче, тепер існує така технологія, яка дозволяє людям, як оце я, знаходити домашні адреси таких людей, як ти.
— Я пере… прошую?
— Ти мене почув.
Після цих слів на мить западає тиша. Нарешті продавець прокашлюється і — з якихось не зовсім зрозумілих причин — набирається відваги, щоб усе-таки пояснити, хоч і занадто стрімко:
— Я продаю засоби для догляду за шкірою, за передплатою! Щомісяця ви отримуєте вісім різних продуктів з доставкою додому, але оплачуєте лише ті, які обираєте, а всі інші відсилаються безкоштовно до…
— Вісім? — дивується Рамона після двох великих ковтків «сніданку».
— Так!
— А людині справді потрібен такий догляд? Хлопче, ти думаєш, у нас має бути стільки шкіри?
Продавець не має якоїсь заготовленої відповіді на це запитання, тому робить спробу:
— Зараз у нас вигідна пропози…
Рамонин голос звучить вибачливо й роздратовано водночас, ніби вона збирається повідомити, що продавцевого кота переїхав автомобіль, але насправді водію довелося постаратися, бо за перших двох спроб те мале скотинятко відстрибувало набік.
— Хлопче, люди, яким ти телефонуєш, раді хоча б із того, що зводять кінці з кінцями. Вісім різних засобів догляду за шкірою? Та ж нам аби до вечора дотягнути.
У продавця надламується голос — від льодяників для горла і відчаю.
— Мені теж.
— Хлопче, а ти снідав? Пиво на сніданок — це головна випивка дня! Ще й для шкіри корисно, купа вітамінів.
— Я спробую, — обіцяє продавець.
— Знаєш що, хлопче? Якщо будеш проїжджати повз Бйорнстад — ми тебе запрошуємо.
Продавець сміється.
— Бйорнстад? Я й не знав, що бувають такі назви.
Рамона кладе слухавку. «Усе має свою ціну», — казав Гольґер перед тим, як покинути її, а коли його хоронили, священник сказав те саме: «Сумом ми розплачуємося за любов, Рамоно, розбитим серцем — за те, що воно було одним». Він, звичайно, вже був трохи напідпитку, той чортяка. Напевно, так і є. Усі ми за щось платимо — як люди, так і міста.
Були часи, коли всім телефонним продавцям було відомо про Бйорнстад. «Бйорнстад? Це ж у вас там хокейна команда, так?»
У дворі перед багатоквартирними будинками Низини діти грають у хокей на траві, стіна будинку слугує їм за ворота, а пляшки з-під мінералки — за штанги. У своїй кімнаті біля вікна стоїть Амат і дивиться на дітей. Він теж колись так грав, разом зі своїми найкращими друзями — Захаріасом і Ліфою. Тоді це була проста гра. Ключки в руках, тенісний м’ячик, дві команди.
Тепер їм по шістнадцять, вони майже чоловіки. Справи в Низині йдуть гірше, або ж вони просто подорослішали настільки, щоб бачити все по-справжньому. Якщо хочете зрозуміти Низину, треба знати, що всі тутешні мешканці дивляться на решту Бйорнстада так, як решта Бйорнстада дивиться на мешканців великих міст. Для них ми існуємо лише у форматі поганих новин у газетах.
Колись Ліфа сказав Амату: «Тебе будуть обожнювати, якщо ти круто граєш у хокей, але тільки якщо станеш переможцем, вони визнають, що ти з Бйорнстада, а якщо програєш — скажуть, що ти з Низини». Ліфа вже багато років не грав у хокей, він став іншим, жорсткішим. Тепер він тусується з компанією свого старшого брата, розвозить на мопеді кур’єрську доставку, але про те, що в нього у наплічнику, Амат воліє не знати. Вони з ним зустрічаються дедалі рідше.
Захаріас тим часом сидить удома, ночами грає в комп’ютерні ігри й відсипається вдень, його батьки на літній період поїхали до родичів, та й сам Захаріас міг би мешкати в іншій країні, тому що все його життя минає в інтернеті. На початку літа Амат щодня телефонував йому й запитував, чи не хоче він вийти побігати разом із ним, але Захаріас увесь час намагався заманити його до себе, щоб пограти на комп’ютері й напхатися гарячими бутербродами, тож Амат перестав телефонувати, щоб не піддаватися спокусі просто нічого не робити ціле літо. Нічого веде в нікуди, йому про це відомо.
Тому Амат тренувався сам-один, причепив тягарі до ліжка й піднімав його — такий собі примітивний жим лежачи; він відтискався, аж бризкали сльози, і бігав по трасі, поки не відчував, що зараз виблює. Ночами у пральні він вів шайби і м’ячі поміж скляних пляшок — швидше, ще швидше. Його мама, Фатіма, влітку працює в лікарні. Щодругий вечір вона затримується, бо допомагає хворій подрузі; Амат не знає, кому саме. Він не розповідає мамі, що сумує за нею, бо не хоче, щоб її серце розривалося від докорів сумління. Фатіма з тих людей, які піклуються про всіх, хто цього потребує, а її син уже достатньо дорослий, щоб чекати своєї черги.