Петер розтирає долоні.
— Фраку, а який у мене є вибір? Річард Тео переймається лише владою, передати клуб у його руки і невідомо яким інвесторам — це… безумство. Але якщо серйозно, Фраку, якщо цього не зробити, клуб загине впродовж трьох місяців!
— Я можу продати ще одну крамницю або взяти на це кредит, — робить спробу Фрак.
Петерова рука важко опускається на плече другові.
— Я не можу про таке просити, ти стільки зробив для клубу.
Фрак має ображений вигляд.
— Для клубу? Клуб — це ти і я.
Серйозність на обличчі Петера розтріскується від доброї усмішки.
— Ти говориш, як Суне, це він завжди так балакав, коли ми ще були малі: «Клуб — це ми», — Петер вдає з себе огрядного старого тренера.
Дітьми Фрак і Петер ненавиділи літній час, тому що тоді закривалася льодова арена. На порожній стоянці вони стали найкращими друзями, разом із Кабаном і ще кількома дітьми — тими, яких не цікавило купання в озері або забавки у війну в лісі. Узявши до рук побиті ключки, вони дотемна ганяли по асфальту тенісний м’ячик і розходилися додому з розбитими колінами, несучи в серці з десяток перемог у фіналі чемпіонату світу. Насправді зараз вони сидять на тій самій стоянці, тому що саме в тому місці Фрак збудував свою першу крамницю. Він торкається старого знімка команди, почепленого на стіну, і каже Петерові:
— Я би зробив це не заради клубу, придурку, а заради тебе. Коли ми виграли срібло двадцять років тому, коли наприкінці матчу ти отримав шайбу, щоб забити останній гол, — пам’ятаєш, хто дав тобі пас?
Чи Петер пам’ятає? Усі це пам’ятають. Пас був від Фрака, і Петер не влучив. Напевно, для Фрака це означає, що вони «виграли срібло», але для Петера має значення лише те, що вони програли золото. Це була його помилка. А тепер Фрак витирає очі тильним боком долоні й тихо каже:
— Якби я мав сто шансів зробити це знову, то щоразу пасував би тобі, Петере. Задля тебе я продав би усі свої крамниці. Тому що так слід робити, якщо в команді є зірковий гравець: треба довіритися йому. Віддати йому шайбу.
Петер прикипає поглядом до підлоги.
— Фраку, де знаходять таких відданих друзів, як ти?
Фрак аж рум’яниться з гордості.
— На льодовій арені. Тільки на льодовій арені.
Старезний дядько доплентується до «Хутра», сам-один. Рамона ніколи не бачила його окремо від інших чотирьох із «п’ятірки дядьків». У нього такий вигляд, ніби він постарів на пів життя, ніби роки каменюкою навалилися йому на плечі.
— Інші тут бувають? — цікавиться дядько, маючи на увазі своїх найкращих друзів, із якими він, відколи тут пам’ятають дядьків, проводив кожен день.
Рамона хитає головою і запитує:
— Ти їм не дзвонив?
Дядькове обличчя стає геть нещасним.
— У мене нема їхніх номерів.
Рік за роком і день за днем «п’ятірка дядьків» або вирушала до льодової арени дивитися хокей, або сиділа в пабі «Хутро», щоб про хокей поговорити. У них були однакові календарі, в яких рік починався у вересні. Нащо їм здалися телефонні номери?
Дядько якийсь час стоїть біля барної стійки, він розгублений. А тоді йде додому. Вони з друзями колись були п’ятіркою чоловіків, які щодня збиралися в барі й обговорювали спорт. Вони не хочуть перетворюватися на п’ятьох чоловіків, які щодня сидять у барі і просто напиваються.
Підлітки біля грилів замовкли. Ліфа за короткий період виріс із хлопця, який нікого не цікавить, в одного з тих, на кого краще не відкривати рота. Йому навіть не потрібно підвищувати голос.
— Той, хто подасть Амату хоча б одне, бляха, пиво або сигарету, ніколи в житті не вийде сюди на гриль. Усі догнали?
Унизу гірки Амат, кашляючи, виповзає з гравію. Захаріас знервовано стоїть трохи позаду, в нього на светрі видно розплавлений сир. Коли Ліфа якусь хвилину тому прийшов до нього і розповів, що Амат пішов на гірку, Захаріас спробував переконати друга зайти на гарячі бутерброди, але Ліфа так на нього глянув, що Захаріас натягнув на себе штани і вже не відкривав рота.
— Ліфо, я просто розважаюся! Краще пильнуй свій зад! — вигукує Амат.
Ліфа стискає кулак, але не б’є. Він розчаровано спускається до багатоквартирних будинків. Захаріас допомагає Амату підвестися й бурмоче: