— Почуваюся десь так, як ти виглядаєш. То що я можу для тебе зробити?
І Петер усе йому розповідає: що він може врятувати ведмедя на футболці Суне, але тільки прийнявши допомогу впливового спонсора, про якого нічого не відомо, і політика, якому ніхто не довіряє. І лише за умови, що він розвалить трибуну зі стоячими місцями й викине з льодової арени «Групу» — тих, хто навесні врятував його, залишивши на посаді.
Суне все слухає. А тоді каже:
— Хочеш кави?
— Я прийшов сюди, щоб отримати пораду, — нетерпляче наполягає Петер.
Суне пирхає, хитаючи головою:
— Дурня це все. Коли я був твоїм тренером і ти мав забивати штрафний, то завжди під’їжджав до кабінки, щоб усі думали, ніби ти запитуєш у мене поради. Це був гарний жест із твого боку — так продемонструвати повагу до свого старого тренера, але ж нам із тобою відомо, що ти завжди вирішував усе сам. Ти й зараз уже вирішив. Тож заходь, вип’ємо кави — може, вона жахлива на смак, зате міцна.
Петер вперто стовбичить у коридорі.
— Але навіть якщо я МОЖУ врятувати клуб, тоді… якщо ти не будеш тренувати команду, виходить, що в мене немає тренера!
Суне у відповідь заходиться булькотливим сміхом. Петер не розуміє, чому той сміється, аж поки не заходить за ним на кухню. Виявляється, чоловіки в будинку не самі. За кухонним столом сидить невідома особа. Суне вдоволено підморгує.
— Це Елісабет Цаккель, думаю, ти її впізнаєш. Вона зовсім недавно зателефонувала мені, щоб повідомити, що приїхала сюди зайняти мою посаду.
Міра Андерссон сидить на сходах невеликої вілли. Чекає на чоловіка, який так і не прийде. Міра пам’ятає, що сказала її колега: «Чоловіки! Знаєш, чому їм не можна довіряти? Тому що вони люблять ЧОЛОВІКІВ! Міро, ніхто так не любить чоловіків, як самі ЧОЛОВІКИ! Вони навіть не можуть дивитися спортивну гру, якщо в ній грають не ЧОЛОВІКИ! Спітнілі, задихані чоловіки, які б’ються з іншими чоловіками, а на трибунах у цей час сидять десятки тисяч інших чоловіків — ось що їм потрібно. Хай мене вхопить чорт, але скоро будуть знімати таке порно, в якому тільки чоловіки, і це саме для гетеросексуальних чоловіків, які не так щоб збуджувалися від чоловіків, ні, вони просто не вірять, що жінки мають достатню компетентність, щоб трахатися!».
Колега вміє розсмішити Міру, і то часто. Як-от на зустрічі з клієнтами, коли один мужик у костюмі чхнув просто поперед себе, оглушливо і навіть не зробивши спроби затулити рота, і тоді колега видала: «Ох, ці чоловіки. Подумайте собі, що було б, якби у вас почалися менструації. Ви ж не здатні приховати від публіки навіть краплю ваших виділень!».
Але сьогодні колега не змогла розсмішити Міру, а тільки засоромила. Весь час, поки вони приятелювали, вона тарабанила, що їм удвох треба заснувати власну фірму. Міра ніколи всерйоз не відхиляла таку ідею, але вважала її смішною вигадкою, чимось таким, що можна порозхвалювати раз на квартал, випивши пів бутля вина, коли зростає рівень зарозумілості. Проте сьогодні колега увірвалася до Міриного кабінету з якимсь аркушем у руці: «Офіс звільнився!». Офіс, про який вони роками мріяли, куди Міра і її колега без проблем могли б переманити кількох із найбільших клієнтів цієї агенції. Місце було ідеальне.
Але Міра сказала своє звичне: «Я зараз не можу, в Петера стільки роботи, та й діти, я мушу бути вдома, заради Майї». Колега перехилилася через її стіл: «Ти знаєш, що наші клієнти перейдуть за нами. Я заощадила достатньо грошей. Якщо не зараз, то КОЛИ?». Міра виправдовувалася, але єдиною перепоною був час. Щоб запустити нову агенцію, доведеться працювати по шістнадцять годин на день, сім днів на тиждень — а як тоді встигати привозити й забирати дітей на тренування та уроки гітари, і влаштовувати лотереї, і бути на батьківських чергуваннях у кіоску на льодовій арені?
Колега серйозно поглянула Мірі в очі: «Міро, ти — це чотири різні жінки. Ти весь час намагаєшся всюди встигати. Бути доброю дружиною, доброю матір’ю, доброю працівницею. Скільки ще це триватиме?».
Міра вдала, ніби уважно переглядає якийсь важливий документ на своєму комп’ютері, але врешті здалася і пробурмотіла: «Ти сказала „чотири“. Дружина, мама, працівниця… а хто та четверта жінка?». І тоді колега знов перехилилася через стіл, вимкнула монітор комп’ютера й нахмурено постукала по екрану, сказавши: «Ось вона, Міро. Коли настане час цієї жінки?». У чорному дзеркальному екрані Міра побачила своє відображення і глянула собі в очі.
Тепер вона сидить на східцях вілли. П’є вино. Чекає на чоловіка, який ніяк не приходить.