Журналістка ще раз телефонує до політика в Іспанію і запитує: «А як вважаєте ВИ: що важливіше — хокей чи лікарня?». Політик, закашлюючись, намагається відповісти щось на кшталт «не можна так зіштовхувати різні питання…», проте журналістка наполягає на відповіді, тож політик шипить: «Хіба ви самі не доганяєте, що на мою, бляха, думку лікарня важливіша за хокей?!». Журналістка цитує його слова, доповнивши короткою фразою: «…відповідає нам політик, коли ми телефонуємо до його літнього будинку в Іспанії». У статті начебто мимоволі згадується також, що політик-із-літнім-будинком мешкає в Геді, а не в Бйорнстаді.
Коли журналістка знову телефонує Річарду Тео і просить його дати інтерв’ю, він люб’язно запрошує її приїхати до будинку міської адміністрації. Тео, власне, працює все літо.
— Працювати політиком у цій комуні — не робота, а мій привілей, — заявляє він.
Наступна стаття в місцевій газеті виходить із його фотографією: Річард Тео сидить у порожній їдальні будинку міської адміністрації і зосереджено працює. На запитання про «хокей чи лікарню» він відповідає:
— Я вважаю, що платники податків заслуговують жити в такому суспільстві, де їм не доводиться вибирати між охороною здоров’я та оздоровленням.
За якийсь час на сайті місцевої газети з’являється нова стаття. Ніхто не знає, яким чином журналістці на стажуванні вдалося розкопати такі новини, але раптом виявляється, що існує документ, який підтверджує, що впродовж усієї весни між головними політиками комуни велася непублічна дискусія щодо ситуації з лікарнею в Геді. У статті стверджують, що робочі місця в одному з відділень лікарні, можливо, вдасться зберегти, якщо негайно закрити інше відділення, яке «потребує значно більше затрат». Якимось чином газета «з надійних джерел» дізналася, що у відділенні, яке хотіла зберегти «владна еліта з політиків істеблішменту», більшість працівників становили мешканці Геда, а от у тому відділенні, яке мали намір закрити, працювали здебільшого люди з Бйорнстада.
Значно пізніше стане відомо, що інформація була недостовірною, але це вже не матиме жодного значення, бо те літо минатиме під заголовком «Тепер у Бйорнстаді безробітних стане ще більше».
А коментатори у стрічці новин будуть займатися тим, що й завжди, — занюхавши кров, роздмухувати полум’я.
Якось літнього дня одна політикиня приходить до автомайстерні Кабана забрати свій автомобіль, у якого трохи погіршилася видимість через лобове скло, тому що з капота, на жаль, стриміла сокира. Бубу перепакував капот, але коли жінка бере до рук гаманець, він лише хитає головою і каже: «Сюди вже приходили і заплатили». Хлопець не називає імені, але жінка й сама розуміє. Дорогою додому вона не може позбутися переляку від самої лише думки, що зараз знову побачить чоловіків у чорних куртках, але перед дверима до будинку не помічає ніякої загрози. Лише приголомшливо гарний букет квітів. На картці написано: «Не бійтеся, поруч залишаються ваші друзі, ми не дозволимо темним силам перемогти! Річард Тео».
Жінка телефонує йому, щоб подякувати. Річард Тео поводиться скромно, не просить ніяких послуг у відповідь і цим викликає в неї повагу. Поклавши слухавку, Тео усміхається. У нього, як правило, є план дій, але бувають і винятки, коли він веде гру, як досвідчений хокеїст, — тому що володіє миттєвою реакцією. Того вечора напередодні свята Мідсоммар, після зустрічі, на якій політики істеблішменту розмовляли з Петером про «Бйорнстад-Хокей», політикиня невпевнено стояла в коридорі, не наважуючись вийти з будинку. Річард Тео саме проходив повз неї біля автомата з кавою і запитав: